Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Підкоривши або добровільно приєднавши до свого вождівства-королівства місцеві племена, а також виготовивши вдосталь зброї та спорядження, готи звернули свої погляди на багаті землі римських прикордонних провінцій. Слід зазначити, що сформульована готськими володарями ідея покращити своє життя вже сьогодні (за рахунок більш заможних і благополучних сусідів) мала відгук та гарячу підтримку серед населення Краю. У наступних походах взяли участь сармати, скіфи, слов’яни та навіть мешканці деяких еллінських міст Криму.

Перші походи

Зауважимо, що у скіфських війнах взяли участь не лише готи, а й інші племена, які мешкали на той час у степах та на прилеглій території — карпи, герули, представники сарматських племен. Однак частіше цими походами верховодили таки готські конунги. Так, 238 року об’єднані війська, очолені готами, пограбували та спалили місто Істрію, сплюндрувавши прилеглі землі провінції Мезія. Намісник провінції, Туллій Менофіл, вирішив за краще відкупитися від частини «варварів» , готів. Після чого ті власноручно втихомирили союзників-карпів, яким того разу римського срібла так і не перепало. Словом, класичний приклад застосування на практиці принципу «поділяй і володарюй».

Перші успіхи нової «готської збірної» справили на римлян досить сильне враження, і вони вирішили використати її міць проти своїх ворогів. Кілька підрозділів були завербовані на імперську службу. Деякі з них у складі армії імператора Гордіана 242 року навіть встигли повоювати у далекій Персії. Як союзники Риму готські загони не тільки охороняли межі імперії, а й воювали в Єгипті та Персії, на землях Еллади. Обтяжені здобиччю і платнею за вірну службу війська поверталися додому в ореолі слави.

Минуло десять років, і римляни якось «забули» заплатити, після чого відбувся готський набіг на землі Мезії та Фракії. Величезна армія «варварів» (називають цифру чи не у 300 тисяч вояків) дійшла до Маркіанополя. Показово, що до неї приєдналися навіть римські легіонери, перед тим звільнені з армії за участь у заколоті. Завдяки цьому готи не лише ознайомилися з тактикою римлян, а й поповнили свої ряди військовими фахівцями, здатними організувати облогу фортець. Таким чином, «варвари» отримали новий шанс у боротьбі з Римом.

Друга хвиля

Минав час, у Ойумі підростало нове покоління, яке вдосталь наслухалося про колишні подвиги та багату здобич. Були охочі пошукати щастя у нових землях, зокрема і римських провінцій. Нові війни ставали неминучими. Цього разу вони ледь не виявилися фатальними для Риму насамперед через внутрішні проблеми у державі.

Початок нової серії походів виявився неймовірно вдалим. Під час успішного нападу на територію Фракії у готський полон потрапили не лише рядові вояки, а й сенатори, які були при війську. Вони навіть отримали власного римського імператора, коли Тит Юлій Приск, перебуваючи у готському таборі, проголосив себе черговим володарем Імперії (і це при тому, що в Римі був цілком законний імператор, Децій).

У 250 р. готи заманили у болото та вщент розгромили римську армію, що їх необачно переслідувала, а імператору Децію довелося тікати. Вважають, що подібна ганебна втеча головнокомандувача сталася вперше у римській історії. Обтяжені здобиччю та полоненими готи повернулися додому.

Наступного року готи повернулися і обложили місто Філіпополь. Місто було захоплене і пограбоване. Імператор Децій на чолі армії відрізав ворогам шляхи до відступу. Готи запропонували римлянам відступне (із захопленої здобичі), однак, сподіваючись на перемогу, імператор відкинув пропозиції «варварів» .

Вирішальна битва відбулася поблизу містечка Абрітта. Готи чомусь вступали в бій по частинах, і перші загони римлянам вдалося розсіяти. Але потім, вірогідно, переможці потрапили у підготовану пастку, якою стало болото. У цьому болоті 1 липня 251 р. від готських стріл полягли не тільки легіонери, а й сам імператор Гай Месій Квінт Траян Децій та його син, а чудом уцілілі рештки ще вчора непереможних легіонів проголосили новим Августом воєначальника, котрий врятував їх від повного винищення. Тиберій Галл, оголошений новим імператором, відпустив готів з миром (і здобиччю, серед якої було чимало полонених, захоплених на землях римських провінцій. А Децій став першим (але не останнім) римським імператором, який загинув на полі битви.

Після переможної битви готи захопили імператорську скарбницю, яка була у військовому таборі і призначалася для виплати легіонерам. Виплати тоді здійснювали золотом. На початку ХХІ ст. почастішали знахідки золотих монет датованих тими роками на території України, які дослідники пов’язали саме з перемогою готів над римлянами, яка сталася 251 року.

У 25 р. готи обложили Фессалоніки, а у Елладі місцеве населення спішно відбудовувало давні укріплення та пильнувало Фермопіли. Із грабіжницьких походів у римські землі готи принесли в рідні селища не лише римське золото та срібло, а й інші трофеї. До наших днів дійшла лише невелика частина з них, переважно найменш коштовна, тобто та, що не мала у своєму складі дорогоцінних металів. Серед подібних «сувенірів» бронзова чорнильниця, частини кінської упряжі, металевий посуд і бронзові статуетки римських божеств, персні й навіть ручка від бронзового казанка. Так само були взяті бронзові монети. Вони не були в обігу поза межами міст і селищ Імперії, тим більш на територіях «варварів» . Кружальця можна було використати хіба як підвіски або сировину для виробів із бронзи.

Утім час від часу трапляються цілком пристойні скарби, що складаються зі срібних римських монет. Причому для самих значних скарбів рахунок іде не на число денаріїв, а на загальну вагу, що вимірюється не одним і не двома кілограмами. Але й срібні монети готи та їх союзники використовували як сировину для виготовлення прикрас. Відомі знахідки монет у майстернях, поруч з відходами виробництва. Популярним було також їхнє використання як підвісок у намистах — чимало монет мають пробиті отвори.

Втрати римського війська у наступному витку скіфських воєн та чвари між полководцями імперії, деякі з яких поспішали оголосити себе імператором, призвели до виводу контингентів із прикордоння, зокрема досить віддаленого від полів битв на Балканах. Так, було покинуто форт рейнського лімесу, відомий нині, як Заальбург (заснований ще 120 року) — одного дня римляни знялися і пішли, залишивши купу речей (крім зброї та знамен), зокрема ключі від усіх приміщень фортеці. Виведено гарнізон і з Ольвії, що вирішило подальшу долю давнього поліса.

А готи 253 р. дісталися Таврики, де під удар потрапили друзі Риму — Херсонес та Боспорське царство. До Херсонеса вони не дійшли, але спустошили Північно-Західну частину півострова. До 256 р. вони зуміли захопити Боспорське царство. Головною метою походів у Таврику було захоплення великих міст, які можна було пограбувати. Частина нападників осіла на захоплених територіях, включно з гірською частиною півострова[78]. Цей успіх мав фатальні наслідки для римлян, причому в районах, здавалося б, віддалених від епіцентру «скіфських воєн».

Великий похід

Коли готи дісталися до приморських міст, особливо — Боспору, розпочалася ера морських походів. Тепер їм не було потреби штурмувати лімес на Дунаї. Успішно висадивши десант, можна було опинитися у глибокому тилу, де вже не були розквартировані все ще грізні римські легіони. Величезні флотилії, які нараховували часом сотні кораблів, висаджували багатотисячні армії «варварів»