Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Атілла, скориставшись обставинами, спробував одного дня конвертувати своє гучне, проте лише номінальне римське військове звання, у цілком реальні владні повноваження. При цьому зажадав собі в управління всю Галію. Тоді ж, якось дуже доречно, він отримав пропозицію руки і серця від сестри імператора. Юста Грата Гонорія на той час була вже не першої молодості. Її красу можна спробувати оцінити за профілями, карбованими у Равенні на золотих солідах. Однак подібне одруження відкривало перспективу здобуття, і то у найближчому майбутньому, імператорської діадеми. Атілла був, напевне, дуже здивований, коли римський істеблішмент став протидіяти укладанню такого шлюбу — адже він, здавалося б, діяв відповідно до усіх традицій Імперії.
Були ж серед імператорів нащадки «варварів» : фракійці, галли, македоняни, жителі Африки та інших провінцій. Атілла, проте, не врахував, що Рим ще не «дозрів» побачити на престолі гунна, до того ж язичника, а не християнина. І тоді розпочалася війна, під час якої Європа розділилася на два табори: на тих, хто виступив разом з Атіллою (із власного бажання чи з примусу), і тих, хто виступив супроти гуннів. Щоправда, була ще Східна Імперія, Константинополь... Одначе там на разі вважали за краще відсидітися, перечекати, чим таки скінчиться ота чергова загальноєвропейська сутичка не на життя, а на смерть.
Бич Божий переходить у наступ
Обставини складалися надзвичайно сприятливо для Атілли. Його вороги були роз’єднані, вони не довіряли одне одному. Серед них знайшлося чимало людей, готових до співпраці, часом навіть ціною зради інтересів власних народів. Армії-орди владики гуннів були численні, як ніколи. Вони були в змозі тепер битися не лише у чистому полі. Гуннам служили фахівці, здатні забезпечити облогу і захоплення найбільших міст та найміцніших римських фортець. Проте останньої миті його супротивники зуміли об’єднатися. І тоді те, що за задумами Атілли та його оточення мало стати початком історії нової супердержави, стало точкою відліку її краху.
У 450 р. помер король франків. Його спадкоємці, а таких виявилося двоє, звернулися до сильніших сусідів — хто до римлян, хто до гуннів. У Римі вирішили підтримати золотоволосого принца, засновника династії Меровінгів (і предка знаменитого короля франків Хлодвіга). Атілла встав на сторону бік спадкоємця франкського престолу. Римляни, намагалися «умиротворити» небезпечних сусідів. Флавію Аецію простіше було домовитися з Атіллою, аніж із королем визиготів. Римський політик впродовж тривалого часу воював супроти короля візіготів Теодоріха руками гуннів, укріплюючи, як він вважав, становище імперії у Галії та її околицях.
Рим вже не мав у своєму розпорядженні тих легіонів, які колись підкорили значну частину Європи. І якщо Флавій Аецій став рятівником імперії, то насамперед завдяки надзвичайно вдалим дипломатичним зусиллям. Він перетягнув на свій бік частину франків, аланів, бургундів, і, головне, — візи готів. Спочатку король Теодоріх заявив, що готи теж уміють добре битися і зустрінуть гуннів в Іспанії, хай ті лише спробують рушити за Піринєї. Однак згодом він все ж таки дав римлянам себе умовити і виступив у похід, який, до речі, виявився для короля останнім в житті.
До останньої миті в Римі не вірили, що гунни почнуть війну. Хіба полякають, а потім приймуть дарунки, кілька тонн золота, якісь почесні титули — і вгамуються. Крім того, за десятиліття перебування в центрі Європи колись грізна кіннота кочовиків скоротилася кількісно. Позначилися довгі роки, проведені в набігах і ...на римській службі. Порідшали орди умілих кінних стрільців, страшних навіть для римських легіонів. Тепер багатотисячне військо Атілли значною мірою складалося з піхоти, не надто вимуштруваної та абияк озброєної.
Один із сучасників тих подій, мешканець Галії, склав перелік народів, що їх привів у римські краї володар гуннів: руги, гелони, гепіди, скіри, белоноти, неври, бастарни, бургунди, тюринги. Для рими у свої вірші поет вставив навіть ті племена, які уже декілька століть як зникли із політичної карти континенту. Наприклад, ті ж неври і гелони чи не востаннє були згадані Геродотом за багато століть до описуваних подій. При всьому тому він «не помітив» остроготів на чолі Баламіром і Відімером, а також бургундів та франків, частина яких виступила на боці гуннів.
Старий римський полководець повів своє чисельне, але також різноплемінне військо назустріч гунам. Армії зійшлися на захід від сучасного міста Труа. Це місце нині називають по-різному, але найчастіше — Каталаунськими полями. Пошуки реального місця однієї з найбільших (і найкривавіших) битв давньої європейської історії тривають і досі, так само, як і суперечки відносно дати — чи то 15[83], чи то 20 липня 451 року. Точно відомо одне: битва розпочалася о дев’ятій ранку і тривала до вечора.
У центрі бойового шикування Флавій Аецій поставив аланську кінноту, вважаючи степовиків не надто надійними союзниками. Правий фланг доручив візиготам на чолі з Теодоріхом, а сам став на лівому фланзі. Супротивники, гунни, стали в центрі, розраховуючи чи то легко впоратися з аланами, чи то сподіваючись на їх зраду римлянам. Затиснутим між готами і римлянами аланам особливо відступати не було куди. Остроготів Атілла поставив проти родичів-візиготів, а на римлян мала рушити різноплемінна піхота на чолі з гепідами.
Якщо предки слов’ян (венеди) і були того дня на Каталаунських полях, то їм випала доля битися саме із римлянами. Вони могли також охороняти укріплений табір, відступ до якого наприкінці битви врятував гуннів від остаточного розгрому.
Гунам на початку битви вдалося зламати аланський центр і атакувати у фланг візиготів. Ті відчайдушно билися з остроготами, не поступаючись полем родичам. У бою поліг король Теодоріх, проте командування перейняв його син, Торісмунд. Візиготське військо не лише вистояло, але перейшло в наступ, розлючене смертю старого короля. Тоді Аецій, який відбив атаки гепідського крила, зайшов у тил гунам. Кінні загони Атілли опинилися затиснутими між візиготами та римлянами. Атіллі вдалося вивести якусь частину свого війська з оточення і відступити до укріпленого возами — за готським звичаєм — табору.
Візіготи, які жадали помсти, рвалися штурмувати табір. Проте повне винищення війська Атілли явно не входило до Флавія Аеція. Він зумів умовляннями спровадити із поля бою частину союзників, передусім — Торісмунда і Меровея, натякнувши, що їм слід перейматися правами на престоли власних королівств, а не остаточною перемогою над гунами.
Аецій не хотів ризикувати власною армією, бо тотальне винищення гуннів особливого сенсу не мало. Вони могли знадобитися у найближчому майбутньому — і для «заспокоєння» Галії, і утихомирення тих-таки візиготів, франків. Союзники-«варвари», які керувалися законами кровної помсти могли зіпсувати римську політику. Утім, є версія, що союзники теж не мали особливого бажання проливати кров за римські інтереси. Атілла із рештками війська полишив не лише Каталаунські поля, але і Галію.
І знову в Римі недооцінили наполегливість гуннів. Минув лише рік, і Атілла з новою потугою перейшов Альпи. Тепер він попрямував до столиці, Риму, але, за нез’ясованих обставин, дав себе умовити посольству, яке очолив сам папа Лев. А наступного 453 р. не стало Атілли,
