Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Незважаючи на відчутні контрудари римського флоту, готські королі, після ряду успішних походів, вірогідно, вирішили, що Імперія зовсім не така вже страшна, як оповідали експерти, а тому настав час для великого походу-переселення у стилі давніх королів, котрі вже стали легендою, походу зі Скандзи до Скіфії. Великий похід, що розпочався 268 р., видавався грандіозним заходом: чисельність об’єднаної армії готів, герулів та певкінів становила не менш як 60–100 тисяч воїнів. Для десантних операцій було задіяно флот, що нараховував 2000 (а за іншим даними — всі 6000) кораблів. Окрім армії, до теплих морів у багаті краї вирушили, як пишуть, до 200 тисяч переселенців — жінок, дітей з усім скарбом.

Частину величезного флоту будували поблизу римських кордонів, а саме в околицях раніше захопленої Тіри, на берегах Дністровського лиману. Вважають, що цього разу готи не стали використовувати кораблі еллінського або римського зразка, як це було зроблено в минулі роки. Вони створили величезну флотилію із невеликих кораблів, збудованих за скандинавською традицією. Зовні вони нагадували грізні драккари вікінгів, які ще будуть наводити жах на Європу, Азію та навіть Африку через кілька століть.

Суходолом велике військо вирушило на Балкани 268 року. Цього разу римська розвідка не дрімала, тому влада провінцій була готова зустріти «варварів» у всеозброєнні. Одначе перший удар був настільки сильним, що основна колона вояків та переселенців дійшла аж до території сучасної Сербії, де поблизу міста Наісса (нинішній Ніш) відбувся вирішальний бій. Після програної битви готам довелося відступати. Вони шукали порятунку на узбережжі, але на морі вже неподільно панував римський флот. Одне слово, імператор Клавдій II у підсумку цілком заслужив як тріумф, таке почесне звання «готський».

Переможна реляція, урочисто зачитана в римському сенаті, повідомляла: «...Ми знищили триста тисяч готів і потопили дві тисячі кораблів. Їх щитами вкриті усі річки, їх мечами й списами — всі береги. Під суцільними кістками не видно полів... їхня величезна фортеця з возів стоїть покинута; до нас потрапило в полон так багато жінок, що переможний солдат може взяти собі двох або трьох з них». На честь перемоги була викарбувана пам’ятна монета, на якій імператор Клавдій ІІ поіменований «Готським». Зауважимо, що захоплені в полон готські вояки частково були зараховані у легіони, частково — розселені на землях провінцій, які вони перед тим встигли непогано пограбувати. Тож імператорські реляції перед сенатом, очевидно, не вповні відбивали реальну буденність.

Окремі загони готів продовжували діяти на узбережжі, оминаючи великі міста, але грабуючи сільську місцевість. Рештки Готського флоту досягли Крита і Родоса. Рештки грізного війська «варварів» дісталися територій Фракії та Мезії і вже майже повернулися додому. Однак спалахнула епідемія чуми, і смерть від цієї вічної супутниці воєн спіткала і переможених, і переможців: на початку 270 р. помер навіть Клавдій ІІ, переможець готів.

Щоправда, два століття по тому готський історик Йордан назве всі ці переможні реляції байками, що їх поширюють римляни, аби принизити своїх супротивників. Однак факт лишається фактом: після 270 р. «скіфські війни» поступово затихають. Можливо, одним із вирішальних чинників, що посприяли цьому, була чума, яка вгамувала войовничість обох сторін конфлікту.

Утім тріумф дорого обійшовся і самому Риму: 271 р. довелося евакуювати провінцію Дакія. Перемога перемогою, а легіони та більшість населення покинули насиджені місця в країні, завойовані ще у часи імператора Траяна. Римські гарнізони залишили Ольвію й Тіру, Боспор лишився у руках «варварів» . Чимало міст і селищ із часом поступово перетворилися на мальовничі, але безлюдні руїни. Зауважимо: вперше за сотні років не лише римська армія у Європі відступала (таке траплялося і раніше), відступала сама римська держава, віддаючи варварам колись захоплене по праву сильного.

Саме після скіфських війн Рим починає здавати одну позицію за іншою. Імперію спустошують не стільки ворожі навали, скільки постійна боротьба, що її ведуть претенденти у імператори. У перервах між запеклою боротьбою за владу та придушенням чергових заколотів володарі Риму все ще встигають давати відсіч «варварам», отримуючи від сенату чергові звання «готських» і «сарматських». Однак на кордонах імперії виникають нові царства, королівства й племінні союзи, коаліції, які вперто продовжують зазіхати на колись непорушні рубежі та збирають сили, аби знову спробувати щастя і виграти чергову битву за Рим.

Імперія Ерманаріха

Михайло Відейко

Золотим віком Ойума стало правління короля Ерманаріха. Його згадували як найбільш войовничого та мудрого поміж давніх конунгів Гардарікі. А серед останніх його сучасником був син самого Одіна, Сігрламі, власник чарівного меча Тюрвінг — один із персонажів «Саги про Хервьор». Але не йому, а Ерманаріху давні автори записали створення величезної держави, яка простяглася від узбережжя Балтики до Понту Евксинського і Меотіди. Поки історики більш як сто років сперечалися, чи можливо було взагалі у IV ст. варварам створити таку державу, археологи виявили сліди її існування. Вони просто поклали на мапу пам’ятки археологічної культури, яка поширена майже в межах, визначених ще Аміаном Марцеліном та Йорданом і охоплює басейни Західного та Південного Бугу, Дністра та Дніпра, сягаючи на сході Сіверського Дінця а на півдні — Дунаю. Так, це саме черняхівська археологічна культура, хоча у різних країнах, які нині існують на цих теренах, її називають по-різному. Тож відправимося в подорож до королівства Ерманаріха і познайомимося з історією цієї держави, яка виявилася так само нетривкою, як і більшість давніх варварських королівств.

Золоті десятиліття миру

Завершилися десятиліття «скіфських воєн». Одразу відзначимо, мир у десятиліття по їх завершенні був відносним. Впродовж цього часу не раз і не два знаходилися охочі випробувати на міцність римські кордони та казково розбагатіти після успішного походу. Але основна маса населення Краю зосередилася на вирішенні хоча і відносно простих, але більш важливих, із точки зору пересічної людини, проблем, особливо на ниві досягнення особистого процвітання. Одним із найважливіших результатів скіфських воєн стала поява на території Ойума великої кількості людей, котрі володіли найпередовішими на той час знаннями і технологіями. Серед них були бранці, захоплені під час походів на римські провінції. Були, ймовірно, також і цілком добровільні емігранти.

Причини, що спонукали останніх залишити зовні благополучний і все ще заможніший «римський мир», були різні. Дехто вирішив ризикнути та відкрити нове виробництво на землях «варварів»  — приміром, склодувну майстерню. Подібне підприємство в ті часи мало майже необмежений ринок збуту та надавало вірну можливість швидко розбагатіти. Потяглися на схід і торговці, готові, подібно до давніх еллінів, ризикнути та заснувати торгові факторії не лише на берегах Понта, але навіть десь у глибині готських володінь.

Інші римляни просто тікали світ за очі, потрапивши у проскрипційні (як казатимуть у модерніші часи — розстрільні) списки при черговій зміні влади. Вступали на службу до готських королів колишні легіонери та навіть офіцери — хто із честолюбства, а хто уникаючи відповідальності за участь у черговому заколоті.