Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Давня історія України

(в трьох томах).

Том 3:

Слов’яно-Руська доба

Редакційна колегія

П. П. Толочко (голова), В. Д. Баран, С. М. Бібіков, В. М. Зубар, С. Д. Крижицький (заступник голови), O. П. Моця, В. Ю. Мурзін (відповідальний секретар), В. В. Отрощенко, В. Н. Станко, P. В. Терпиловський

Редакційна колегія тому

П. П. Толочко (відповідальний редактор), Я. Є. Боровський (відповідальний секретар), В. Д. Баран, Г. Ю. Івакін, O. П. Моця, P. В. Терпиловський

Автори

Ю. С. Асєєв, B. Д. Баран, Я. В. Баран, C. О. Біляєва, Я. Є. Боровський, В. М. Зоценко, Г. Ю. Івакін, Д. Н. Козак, Б. В. Магомедов, B. Л. Миц, O. П. Моця, P. С. Орлов, C. П. Пачкова, O. М. Приходнюк, С. П. Сегеда, P. В. Терпиловський, П. П. Толочко, О. В. Харламов

Затверджено до друку вченою радою Інституту археології НАН України

Передмова до третього тому

Третій том «Стародавньої історії України» присвячений історії східних слов’ян від рубежу нової ери до XIII ст. включно. За цей тривалий період вони пройшли кілька етапів етногенетичного і суспільно-політичного розвитку. Умовно можна вирізнити три етапи: етап пізньої античності, коли слов’яни вперше з’являються на історичній арені, етап раннього середньовіччя, коли відбувається консолідація східнослов’янських племен у великі етнополітичні об’єднання, й етап розвинутого середньовіччя, що характеризується виникненням і розвитком держави, яка увійшла в історіографію під назвою «Київська Русь».

Структурно том поділений на дві частини. У першій — висвітлюється історія східних слов’ян та їхніх сусідів упродовж І тис. нашої ери, у другій — подається історія Русі до монголо-татарської навали в 40-х рр. XIII ст. Джерельною базою дослідження є писемні свідчення вітчизняних та іноземних авторів, а також археологічні матеріали, масове нагромадження яких створило сприятливі можливості для широких історичних реконструкцій. Академічний характер дослідження зумовив ретельний добір і аналіз свідчень писемних та археологічних джерел, залучення даних допоміжних дисциплін, використання набутків вітчизняної та зарубіжної історіографії. Отже, висновки, що містяться у пропонованому фундаментальному дослідженні, максимально обґрунтовані й відповідають сучасному рівню знань про походження і ранню історію східних слов’ян та Київську Русь.

У лінгвістиці та археології склалася більш-менш усталена думка, що вже на рубежі III—II тис. до н. е. разом з іншими етнічними утвореннями із індоєвропейської спільноти виокремилась германо-слов’янська група племен, представлена культурами кулястих амфор та шнурової кераміки. У II тис. до н. е. окрему праслов’янську племінну спільність археологи співвідносять з тшинецькою та комарівською культурами, що займають велику територію в межиріччі Одри та Дніпра. В І тис. до н. е. диференційовані групи праслов’ян пов’язуються з певними групами пам’яток лужицької і поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України. Але ця схема надто загальна. Встановити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без їх прив’язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та зіставлень з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) майже неможливо. Тому дослідники етногенезу праслов’ян, як правило, свої висновки роблять у вигляді більш чи менш вірогідних припущень та гіпотез. Що стосується навколонаукових археологічних «розробок», автори яких нібито знаходять слов’ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, населення яких спілкувалось іранськими і, пізніше, тюркськими мовами, то вони тут із зрозумілих причин не розглядатимуться.

Велике значення у розв’язанні проблем етногенезу має історична лінгвістика. На жаль, для згаданого періоду вона обмежується виявленням на території Середньої і Східної Європи шарів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації. До того ж давні назви важко, а в більшості випадків неможливо продатувати. Кращі справи з датуванням археологічних культур. Їх хронологія є більш-менш чіткою, але етнічне визначення завжди ускладнене. В археології відомі поліетнічні культури, які покривають кілька етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та ін.). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх з писемними джерелами або мовними даними самі по собі не можуть визначити конкретного етносу. Тому дослідження починається з рубежу нашої ери, коли з’являються перші писемні відомості про слов’ян-венедів. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов’янські ранньосередньовічні поховання, за поодинокими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їх інформативність. Все це якоюсь мірою обмежує можливості дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов’ян, зокрема, і вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін, які б корелювали і доповнювали одна одну. Таким чином, перша частина тому побудована на основі широкого комплексного використання археологічних, писемних, лінгвістичних і антропологічних даних.

Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов’ян загальновизнаний. Він у міру нагромадження все нових джерел, які практично невичерпні, постійно зростає, однак просте нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни у більшості випадків залежать від знаходження нових ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов’янських ранньосередньовічних пам’яток VI—VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виокремлення слов’янських пам’яток V ст. не тільки заповнили хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов’ян І тис. н. е., але й поставили дослідження етнічних груп на наукову основу. Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами, довести археологічними методами їх переростання в культуру Київської Русі, а також шляхом ретроспекції зв’язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VI—VII ст. н. е. слов’янські старожитності розділяються на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празьку і дзедзіцьку). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території України і суміжних областей Білорусі та Росії, а дзедзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Кожна із названих слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати в більш ранніх культурах на цій же території. До виявлення слов’янських пам’яток V—VII ст. такі пошуки, як правило, закінчувались безрезультатно. Вони породжували велику кількість суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н. е. і більш ранніх без типологічної прив’язки до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було визначити. Ще важче виокремити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур I—V ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов’янську.