Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
За усіма цими господарськими та іншими заняттями готам не було часу як слід пополювати — кістки диких тварин на поселеннях становлять лише від 3,5 до 6,6 %. Можливо також, що це заняття перетворилося на привілей та розвагу для знаті (а також підтримання «у формі» військових навичок), котра мала більше вільного часу.
Але хіба могло те полювання (нехай навіть у лісі Мюрквід) замінити справжнім чоловікам таку річ, як війна? У Європі «варварів» ще не забули про часи «маркоманських війн» часів Марка Аврелія та Коммода. Але Дунай, береги якого були полем битви у ІІ ст., був поза володіннями готських королів. Одначе поруч із країною Ойум на півдні лежали казково багаті землі і міста Римської імперії, і ось туди вони одного дня вирушили за багатством і славою.
Скіфські війни: готи проти Риму
Михайло Відейко
У історичних працях, написаних півтори-дві тисячі років тому, «скіфами» римляни часом іменували чи не всі племена, які проживали на величезних просторах від верхньої течії Вісли та Нижнього Дунаю до Каспію. Вивчаючи писемні джерела, які стосуються подій між 238–271 рр., дослідники склали перелік супротивників Риму. Серед них — готи, герули, гепіди, вандали, тайфали, даки, карпи, певки (бастарни), уругунди та борани і «меотійці». Частина з перелічених вище ворогів Імперії діяла з території Північно-Західного Причорномор’я.
І якщо одним історикам було ніколи розбиратися у родоводі тамтешніх «варварів» , інші прагнули «прихватизувати» не лише ім’я скіфів, а й їхню гучну славу (зрозуміло, для більшої слави власного народу). Тому буремні події мали навічно увійшли в історію, як «скіфські війни».
Час було обрано вдалий: попри всю велич і могутність Імперія переживала часи, які історики називають «епохою солдатських імператорів» (235–285 рр.), або «Кризою ІІІ століття». Тривала та криза майже півстоліття і завершилася для непереможного Риму територіальними та іншими втратами — вперше за кілька століть.
Розпочалася вона по смерті Александра Севера і тривала до утвердження на чолі держави Діоклетіана, який поклав край грі у римську демократію своїх попередників. Щоб уявити, що відбувалося в ті часи в Імперії, досить згадати, що якось упродовж року там змінилося шість імператорів, а в проміжку 18 років про себе заявили 18 імператорів та 9 узурпаторів.
На Сході до влади приходить династія Сасанідів, яка на руїнах знищеної римлянами Парфії відроджує велич Ірану і розпочинає боротьбу за повернення кордонів, які існували у цій частині Ойкумени ще до завоювань Александа Македонського. Рим втягується у низку війн з Іраном (триватимуть вони з перервами не багато і не мало, а майже 500 років, до початку VII ст.). І далеко не завжди Рим перемагав: 260 р. в полон до шаха потрапив імператор Валеріан.
Зрозуміло, що «варвари» у Європі просто не могли не скористатися такими подарунками долі. Вони не просто вирушили на землі Імперії, а як свідчать археологічні дослідження, досить ретельно підготувалися до наступу.
Стартові майданчики готських походів
Від тої епохи на території України лишилися своєрідні виробничі центри, пов’язані із масштабним видобутком заліза. Розмах цього промислу, кількість отриманої продукції, порівняно з попередніми часами, вражають. Із різних боків можна оцінювати ці давні металургійні підприємства. З одного боку вони є свідченнями: технічних і технологічних досягнень, але з другого — провісниками великої війни. Адже без металу війни того часу були неможливі, а темпи видобутку вимагали певного часу.
Великі центри з виробництва заліза облаштовували переважно вдалині від селищ (хоч би як там було, а це досить шкідливе виробництво), тому здебільшого їхніх власників вирахувати відразу досить складно. Один такий центр було досліджено у районі Умані. Він складався з відкритих площадок із печами-домницями, що були обладнані поблизу яру.
На вигляд таке місце чимось нагадує бджолині стільники, тільки начинені не медом, а залізом. Посеред кожного з таких майданчиків давні майстри споруджували цілу «батарею», що складалася із щільно розташованих пічок-домниць, начинених сумішшю залізної руди та деревного вугілля. Коли групу домниць запускали, підпалюючи вугілля, процес ішов далі за рахунок природної тяги.
Технологію, застосовану тут, варто визнати енергозберігаючою: розташування домниці упритул дозволяло досить ефективно акумулювати тепло та підтримувати достатньо високу температуру. З кожної «площадки» за один цикл можна було отримати по кілька тонн заліза. Власне, усі подібні домниці були одноразовими. Повторно використати їх було неможливим, та й не було такої необхідності: місця ж удосталь довкола. Вісімнадцять століть тому тут не було жодних проблем ані із землевідводами, ані з екологічною інспекцією чи податками на шкідливі виробництва.
У околицях міста Умані сліди обробки заліза зафіксовано майже на 20 поселеннях того часу. Виникає питання, а навіщо ж готам була потрібна така сила-силенна заліза? Загалом відповідь отримати не так уже й складно. У побуті використати таку кількість металу навряд чи можливо: скільки потрібно сокир, серпів, наральників, ножів, нарешті, цвяхів у звичайному господарстві хлібороба? Увесь реманент пересічного господарства — це до півтора десятка кілограмів металу. Тим паче, старі речі можна віднести до коваля і переробити або відремонтувати. Трохи більше знадобиться на садибі знатного гота, але й тут рахунок ніколи не йтиме на тонни металу. До того ж господарський інвентар не одноразовий, а для досить тривалого використання.
Інша справа — давня «оборонка». Справному вояку в ті часи був потрібен добрий меч, спис (бажано не один, а хоча б два), вістря до дротиків (що більше, то краще), вістря до стріл, сокира (добре мати дві), умбон для щита, кинджал, пряжки для амуніції. На все про все буде потрібно кілограм десять-дванадцять заліза. Якщо додати деталі кінської упряжі, деталі для возів, то спорядження армії тих часів для походу вимагає запуску не одного десятка подібних «батарей» з десятків домниць.
До того ж знахідки центрів, аналогічних Уманському, непогано позначили таким самим чином і етапи та трасу походу «з Готискандзи до Скіфії». Вони немов би повідомляють сучасним історикам: увага, тут колись досить серйозно готувалися до великої війни! Залізні вироби, виготовлені колись у долині Вісли, у Готискандзі, знайшли на території України. Це показав аналіз металу. Можливо, аналізуючи давні мечі та списи, знайдені де-небудь на Балканах, на місцях давніх запеклих боїв готів із римлянами дослідники несподівано для себе виявлять метал, отриманий у домницях під Уманню.
Готські ковалі уміли виготовляти весь перерахований вище асортимент зброї. Їх мечі, спочатку короткі, за зразком гладусів, були замінені з часом на більш довгі, придатні для кавалеристів (знов таки на зразок довгого сарматського меча або римського меча-спати). Воїна прикривав великий щит, у центрі посилений металевою накладкою-умбоном. Шикування піхоти могло наїжитися довгими списами, засипати наступаючого ворога дротиками й стрілами. Звичайно, спочатку готські
