Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Ситуація складалась таким чином, що не лише королеві Германаріху, але навіть імператорам Сходу і Заходу було про що замислитися. Римські стратеги швидко збагнули, що новий супротивник через особливості кочового господарства найбільш ослаблений навесні. Саме тоді коні ще не від’їлися після важкої зими, і, отже, можна не те що не побоюватися набігу, а навіть самим при потребі перейти в наступ.

Археологія і гунни

Зауважимо, що знахідок, які можна було б пов’язати з перебуванням гуннів на території України небагато. Це кілька десятків місцезнаходжень, коли рахувати випадково виявлені речі типу уламків від характерних бронзових котлів. Є декілька поховань, усі вони виявлені у степу і на території Криму. Досліджені поховання підтверджують повідомлення стосовно різноманітності складу гуннської спілки, адже помітно різняться за поховальним обрядом. Одні небіжчики були спалені, інші — покладені у могили, обкладені каменями. Під Керчю знайдено навіть поховання у кам’яних склепах. Поруч із могилами виявляють сліди поховальної трапези-тризни. Декілька поховань за своїм багатством напевно належали знаті. У них знайдено прикрашену золотом і дорогоцінним камінням зброю, золоті прикраси, зокрема для кінської збруї.

Проводячи коли не всю, але значну частину життя у сідлі, гунни піклувалися про те, аби цей виріб виглядав належним чином. До речі, саме гунам Європа зобов’язана поширенням цього корисного винаходу. Найбільш заможні вершники замовляли сідла, прикрашені золотими платівками, інкрустованими кольоровими (переважно — червоними) каменями або склом. Ремені також виблискували золотом і сріблом. Коли до цього додати прикрашену золотом зброю (передусім руків’я і піхви мечів), різні сережки, перстні, то можна спробувати уявити собі, як виблискували коштовностями «кращі люди гуннів».

Проте не всі поховання належали знаті. Були серед гуннів і ремісники. У одній з могил знайдено набір інструментів для виготовлення і ремонту бронзових казанів. Такий казан — річ абсолютно необхідна у далекому поході. Подібні вироби з’явилася у побуті кочовиків ще у часи кіммерійців. Казани гуннів можна розпізнати за ручками, які нагадують… гриби. Щоправда, таких знахідок у цілому вигляді відомо не так уже багато.

Часом сліди перебування гуннів вдається виявити найнесподіваніших місцях. Так, на одному із поселень черняхівської культури, розташованому на півночі Одеської області, археологи натрапили на яму, заповнену переважно землею. Крім того, знайшли уламки кісток тварин та дрібні фрагменти кераміки. Лише на дні було виявлено масивний, позеленілий від часу предмет, відлитий з бронзи. Він нагадував кілька пласких грибів, сполучених між собою перемичками. Яким же було здивування дослідників, коли вони з’ясували, що їм до рук потрапив фрагмент гуннського казана, а саме частина його ручки.

Нині можна лише висловлювати припущення, за яких обставин черняхівці стали власниками казана степових войовників. Цілком може бути, що це військовий трофей, який готи порівну поділили між рядовими учасниками переможної сутички чи набігу на гуннські кочовища. Щоправда, щасливий володар кількох кілограмів кольорового металу так і не встиг ним скористатися. А може, він і не збирався цього робити, присвятивши його богам — на знак вдячності за повернення із походу. Адже поряд із частиною казана знай­дена ще й кістка, з подряпаним зображенням орла, а також інші кістки тварин — можливо, сліди жертвопринесення. Якщо ж врахувати той факт, що поселення це розташоване на шляху до Дністра, то його мешканці, найімовірніше, пішли від гуннів на територію Імперії, за Дунай, полишаючи своє добро, нажите непосильною працею.

Гунни і римські імперії

Після 445 р. одноосібним правителем гуннів стає Атілла, син Мундзука. У роки його правління держава гуна досягає зеніту своєї могутності. Якщо попередник Атілли отримував від римлян виплат вагою 350 лібр золота, що становить за сучасними мірками близько 115 кг, то починає з 2000 (близько 688 кг) лібр золота. У 447 р. Атілла зажадав (і отримав) у 3,5 рази більше, тобто 7000 лібр, (близько 2292,15 кг золота). Це щорічні виплати зі східно-римського бюджету.

Не знаючи про можливості імператорської скарбниці того часу, можна подумати, що така роздача золота варварам мала б спустошити імператорську казну. Однак навіть у ті важкі часи щорічний прибуток одного римського сенатора міг становити від 1000 до 4000 лібр золота. Тож кілька сенаторів із Константинополя могли б виплатити відступне варварам самотужки. Може, ці виплати були невигідними? Навпаки — бо лише одна військова кампанія супроти вандалів (йдеться про королівство германців у Північній Африці) обійшлася скарбниці у 100 тисяч лібр, або близько 35 т золота. На такі гроші навіть у Атілли можна було б викупити мир років приблизно на 15. По смерті імператора Феодосія II (а саме він найбільше витратив жовтого металу на забезпечення миру з кочовиками) у державній скарбниці залишалося майже 33 т золота! І це не рахуючи особистого майна імператора, не кажучи вже про казкові скарби Церкви. Тобто Імперії дешевше було десятиліттями платити «дарунки», аніж провести кількарічну, нехай і переможну, військову кампанію.

Крім того, гунни витрачали отримане у вигляді виплат або посольських дарів золото. Адже навіть прибуток від продажу рабів римлянам вони віддавали за римські товари — тканини, дорогоцінну збрую для коней, ювелірні прикраси, зброю, врешті, вино. Відтак багатіли саме римські купці, отримували гроші ремісники у містах, власники виноградників, навіть гончарі, які виготовляли амфори для вина — до них дрібними струмочками пливло золото, виплачене гунам від імені Римської держави. З іншого боку, імператорська податкова справно викачувала золото з підданих, підтримуючи круговорот фінансів у політиці та економіці.

Не слід також забувати, що римляни довгий час отримували чималий зиск, наймаючи на службу кінноту гуннів. Усе починалося із відносно невеликих загонів чисельністю близько 1000 вершників, а 425 р. дійшло до найму 60-тисячного війська. Особливо затребувані були гунни-найманці для підтримання правопорядку в Західній Римській імперії, передусім у Галії. Гунни були взагалі незамінні у боротьбі з місцевим «опором» — рухом богаудів, що зазіхав на благоденство аграрних латифундій (які сплачували податки в імперську казну більше, аніж потрібно було на утримання гуннських загонів). На ниві цієї війни Атілла отримав одне з найвищих військових звань Імперії, до якого належали відповідні грошові виплати, а також «продовольчий пайок» — запаси зерна, достатні для забезпечення невеликого війська.

З іншого боку, купуючи мир, імператори зазнавали збитків на ниві політичного престижу. Далеко не всі у римському суспільстві мали зиск на подібній співпраці із «варварами», адже багато хто платив податки, не отримуючи нічого (крім миру). Військовим (особ­ливо у Східній імперії) було «соромно за державу», вони були позбавлені відзначитися (і теж заробити) на війні. Тому вони наполягали на жорсткішій силовій політиці. Звичайно, факт подібних виплат принижував колись непереможних римлян. Самі гунни часом підливали масла у вогонь, не соромлячись робити заяви про те, що є переможцями і навіть дивляться на римлян, як своїх рабів — адже лише раби платять своїм господарям. Зміст подібної промови, виголошеної після доброї чарки на банкеті, у володаря гуннів зберігся в записках одного із сучасників банкету.

Слід також визнати, що «варвари» непогано вивчили обидві Імперії і були ознайомлені з усіма тонкощами місцевої політики — як у Римі, так і у Константинополі. І золота