Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Значна кількість мешканців «Країни меча», причому цього разу вже не тільки готів, як у старі часи, а й сарматів (алани) з возами й пожитками рушила в пошуках порятунку на Балкани, під захист римських легіонів. Спочатку римляни відмовили в пропуску через кордон, потім примусили скласти зброю і лише тоді пропустили. Натомість біженцям була обіцяна гуманітарна допомога. Обіцяна, до речі сказати, самим імператором. Однак допомога ця, продовольчі запаси, як це неодноразово бувало, виявилися благополучно розкрадені й перепродані нечистими на руку чиновниками, а біженців місцеві можновладці стали потихеньку продавати в рабство.
Усе це закінчилося грандіозним повстанням доведених до розпачу людей, серед яких було достатньо вправних воїнів. Зброю (зброю добру, римського зразка) вони швидко здобули вже у перших боях. Імператор Валент, який очолив каральний похід, 9 серпня 378 р. загинув у битві під Адріанополем. Того спекотного дня відчайдушна атака важкої гото-сарматської кінноти під проводом Алатея та Сафракса стала фатальною для римських легіонів. У запеклій битві було знищено чи не останню велику польову армію Імперії, в розпорядженні влади зосталися лише розкидані по фортецях гарнізони.
За два роки мимовільні переселенці були прийняті на римську військову службу новим імператором. Поки старожили Європи з’ясовували стосунки, із причорноморських степів підійшли гунни. Цей азіатський народ нестримним потоком пройшов від меж Китаю до Італії. Пограбувавши римські міста, він на якийсь час облаштувався на угорській рівнині, у самому центрі Європи. Саме із тих часів ці місця стали називати «Країною гуннів», Хунгарією (Hungary).
Прихід гуннів та їх союзників (добровільних або мимовільних) у Європу остаточно зруйнував статус-кво і фактично ознаменував собою початок епохи раннього середньовіччя. Впала Західна Римська імперія, лишилася Східна, що зачаїлася до часу на західних і південних берегах Понта.
Велике переселення народів. Степи
Слідами імперії Аттіли (гунни)
Михайло Відейко
Слід віддати належне римлянам. Вони уміли формувати «образ ворога», подаючи його у відразливому, огидному вигляді. Ті, хто ніколи у житті не мав справ із кочовиками, цілком міг повірити у байки про те, що дітям чоловічої статі ці варвари розтинають щоки залізом, аби привчити до болю — раніше, ніж до молока, а також, щоб уникнути надалі появи рослинності на обличчі. І взагалі, що гуни «при людському вигляді живуть у звіриній дикості», а обличчя їхні подібні до «потворної грудки сиру з дірками замість очей» і цілком здатні налякати навіть звичних до усього варварів.
Щоправда, реляції фахових римських дипломатів позбавлені подібних барвистих подробиць — адже вони працювали на владу. У Римі і Константинополі потрібна була точна інформація, а не «страшні» байки про те, які жахливі оті гуни. Відтак було занотовано, хоча зростом нові вороги не вражають, однак є вправними вершниками, які «майже все життя проводять у сідлі». Усі вони також є чудовими кінними лучниками. Саме такі гуни були на початку відомі римлянам. Потім вони зміняться, проживши кілька десятиліть у Європі (змінилося одне-два покоління) — таке траплялося з усіма гостями зі Сходу, які потрапляли сюди в різні часи — кіммерійцями, скіфами, сарматами...
А проте ці зміни (зафіксовані писемними джерелами римлян) будуть настільки помітними, що в істориків через півтори тисячі років виникатимуть суперечки і найрізноманітніші ідеї стосовно того, що бува не з місцевих ці «потрясателі» Всесвіту? Дійде до того, що Аттілу-Атлі проголосять видатним правителем слов’ян на ім’я Богдан Гатило (і це лише одна із версій стосовно того, хто такі гуни). Проблема істориків у тому, що, на біду для них, існують археологічні джерела, а виявлені серед них гуннські старожитності свідчать про те, що їхні власники не були слов’янами, а таки прийшли в Європу зі Сходу давніми натоптаними скіфськими шляхами. Тож трохи про те, звідки вони і хто такі гуни.
Чергові прибульці з глибин Азії
Обставини появи гуннів у Європі змушують шукати їхню батьківщину десь на сході. Дослідники знаходять її на північно-західних околицях Піднебесної. І справді, адже з китайських писемних джерел чимало відомо про народ «сюнну». Багато століть він воював, мирився, вступав у союзи з правителями давнього Китаю. Китайці належним чином оцінили умілих воїнів, прекрасних кінних стрільців із лука. Отже, враження європейців і мешканців Китаю стосовно гуннів у цій частині цілком збігаються.
Збігаються до дрібниць описи як побуту, так і особливостей зовнішньої політики сюнну-гуннів. Головним джерелом доходів еліти кочовиків була данина, а також щедрі посольські дари, які вона отримувала з Китаю. Подібною «дійною коровою» у Європі для гуннів стали правителі обох римських імперій. Оскільки подібне джерело доходів вимагало постійного нарощування військової потужності, а ворог теж не дрімав, підточуючи єдність еліти зсередини за допомогою спецслужб і посольств (що часом одне і те саме), час від часу налагоджений механізм отримування прибутків переставав працювати належним чином. Одне слово, на всіх грошей не вистачало. У такому разі «кочова імперія» могла розпастися, а її «уламки» змушені починати увесь свій «бізнес» майже з нуля.
Власне, до східних теренів Європи у останній чверті ІІІ ст. якраз і потрапила в такий собі «уламочок» — орда[82], яку очолювали предки найбільш відомого (у Європі) правителя гуннів — Атілли. Втягуючи у орбіту свого панування все нові та нові племена, зокрема алпідзурів, алцилдзурів, ітимарів, тункарсів, боїсків, аланів та інших, орда (як і багато схожих на неї «степових імперій») набирала військову потугу.
Цього разу гунни, зіткнувшись із готськими королівствами, а потім і з обома імперіями римлян, досить швидко зрозуміли, що їм не обійтися без хліба і піхоти своїх нових підданих. Забагато виявилося у Європі міст та фортець, за стінами яких успішно могли переховуватися їхні вороги. До того ж і степи тут просто не до порівняння з масштабами азійської прабатьківщини кочовиків. Хоч би якою благодатною була країна Хунгарія, і навіть країна Скіфія, скільки б там не було степів і трави, але коней у кількості, достатній для війська і ведення довгої звитяжної війни, тут не прогодувати.
Вторгнення гуннів до Скіфії почалося з гучних перемог над місцевими племенами. Історик пише, що усіх скіфів, полонених ще на початку війни, вони принесли у жертву перемозі. Тобто вчинили з переможеними так само, як і скіфи свого часу вчинили зі своїми ворогами. Тож меч Арея вкотре вдосталь напоїли кров’ю у приазовсько-причорноморських степах. Перелік підкорених племен говорить про досить строкатий склад населення нової степової імперії: алпідзури, алцилдзури, ітимари, тункарси, боїски. По тому настала черга чисельних войовничих аланів, які намагалися чинити опір, але теж вимушені були підкорятися. Навіть великий король готів, Германаріх, і той, оповідають, дуже замислився над ситуацією. А його спадкоємці і родичі — хто визнав владу гуннів, хто
