Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Слов’яни і гунни
У працях істориків, завдяки яким переважно і реконструйовано події тієї пори, можна знайти досить різноманітні описи гуннів та їхніх союзників. Одначе часом досить складно розібратися, де йдеться власне про гуннів, а де описані їхні спільники. Ті ж самі римляни, сучасники Атілли, розрізняли далеко не усіх «варварів» . Отже, цілком зрозумілі спроби через тисячу-півтори тисячі років ототожнити, приміром, гуннів та слов’ян.
Ясна річ, що слов’яни не лише познайомилися з гунами, а й що це знайомство мало для них різноманітні наслідки. Наприклад, в історії слов’янських племен був досить довгий період, коли вони ніби втратили не лише свободу, а й своє ім’я, ставши на якийсь час не венедами або антами, а гунами. Щоправда, із цієї обставини дехто робить висновок, що гунни і слов’яни — одного роду-племені. Найбільш послідовні борці за «гуннську спадщину» стверджують, що великий володар Атілла не хто інший, як славетний київський князь Богдан Гатило.
Вчиняючи так, вони, можливо, самі не відаючи, лише повторюють «досягнення» готського історика Йордана. Адже вчений гот свого часу «приватизував» (на користь свого народу) без малого тисячу років історії Скіфії, причому разом з усіма давніми правителями та їх великими звершеннями. Починаючи із міфічних походів у межі Єгипту до звитяжної війни з Дарієм Гістаспом, «королем» Персії. І не лише це. Історію Йордан переписав, ясна річ, із найбільш патріотичних почуттів та задля слави готської вітчизни.
Річ у тім, що піддані степових володарів традиційно приймали грізне ім’я «гуннів», отримуючи якусь дещицю великої слави завойовників Усесвіту. Таке могло статися як із кочовиками, так і з хліборобами. Останнім було відведено найнижчі щаблі у ієрархії нової держави. Хіба що військова еліта на чолі із родовою знаттю могла розраховувати на якусь частку здобичі, і то під час успішної війни. Слідів десятків тонн римського золота, виплаченого свого часу Атіллі на теренах України, не знайдено. Усе срібло, скарби монет, відносяться до часів готської слави.
Археологія слов’янського світу часів могутності гуннів малює той самий простенький побут «варварів» доби Тацита, а не правлячого стану чи заможного «середнього класу» могутньої держави, що підкорила племена від Волги до Дунаю. Коли б центр гуннської держави насправді був пов’язаний із Подніпров’ям, то сліди його існування мали б виглядати принаймні на рівні золотого віку Скіфії, з його похованнями, напакованими зброєю, золотом і сріблом, коштовностями, зідраними і багатих сусідів.
До речі, ученими було складено словник мови гуннів. Її звучання нагадує мову тюрків-кочовиків, які були сусідами (а часом і володарями) деяких слов’янських земель у пізніші часи. Так-от, слово «Бог» у гуннів звучало, як Tengri /«Тенгрі», «жінка» — katun /«катун», «військо» — orda/ «орда», «країна» — El /«ел», нарешті, «меч» — «кіліч». Зрозуміло, що у слов’янські мови такі важливі слова, як «країна», «Бог», «жінка», «військо» та «меч» прийшли зовсім не від гуннів (і навпаки).
Однак гунни мають пряме відношення до історії України, навіть якщо не вважати їх слов’янами. Адже їх кочовища розташовувалися не де-небудь, а у степах — зокрема у причорноморських, приазовських та Кримських. Саме звідси розпочинали походи керовані Атіллою та його полководцями орди-армії до кордонів обох Імперій, Західної та Східної. Саме у степах Краю знайшли собі притулок після поразок у Європі нащадки гуннів, які вирішили забути колись грізне ім’я і повернути собі (або придумати нові) племінні назви. Саме у Краї прямі нащадки Атілли згодом розпочнуть розбудову нової держави, яка існує і понині на Балканах. Назва цієї держави, нині цілком слов’янської — Болгарія. Отож за певних умов не лише слов’яни можуть стати гунами, а й нащадки гуннів — слов’янами, віддавши своє ім’я слов’янським племенам.
Булгарія в степах України
Михайло Відейко
Ранньосередньовічна історія сучасної європейської країни Болгарії, розташованої нині на Балканах, досить тісно пов’язана із степовими просторами України. Саме тут близько півтори тисячі років тому кочував чисельний народ, верховні правителі якого вели свій родовід від самого Атілли, могутнього володаря гуннів. Цей народ був відомий авторам давніх хронік, передусім візантійських, під ім’ям «булгари».
Частина булгар наприкінці VII ст. переселилася до кордонів імперії на Дунаї, і якийсь час степи України входили до складу створеної ними держави. Інші булгари облаштувалися на Волзі, деякі — навіть у Криму. З перебуванням булгар у понтійських степах пов’язані не лише давні хроніки, але і скарби, а також легенди.
Булгари на Полтавщині?
Неподалік с. Мала Перещепина Новосанжарського району Полтавської області, в оточенні молодих сосен, можна побачити невисоку кам’яну плиту. На чорній, полірованій поверхні висічений символ, схожий чимось на літери — ІYІ. Це — тамга, родовий знак правителів давньої держави, до складу якої, як вважають, у давно минулі часи входила більш як третина земель України. Під тамгою висічено напис: «У єднанні сила», а ледве нижче — «Великий Кубрат», і дата: VI–VII ст. Р. Х., далі напис свідчить: «Від Бога поставен Владетел на стара Велика Болгарія». Напис на камені вибито кирилицею і слов’янськими мовами: українською і болгарською. Утім у часи, позначені в тому написі, болгарська мова помітно відрізнялася від нинішньої (і слов’янською точно не була). Для її запису тоді використовували не кирилицю, що увійшла до ужитку лише в ІХ столітті, а... тюркські руни.
З писемних джерел відомо, що хан Кубрат (або Куврат) — правитель, якому вдалося об’єднати багато племен і родів кочовиків. Сталося це у першій половині VII ст. Союз цей відомий під ім’ям «булгари», а у візантійських документах — як «болгари». Історики, щоб відрізнити давніх мешканців понтійських степів від болгар пізнішого часу, застосовують ще назву «протоболгари».
Вважають, що гунни, просуваючись зі сходу, «прихопили» із собою якусь частину кочовиків із Заволжя, які носили етнонім «булгари», або ж «болгари». Ці булгари встигли прийняти участь у походах гуннів на Балкани, а наприкінці V ст. воювали на боці імперії проти готів. По тому булгари почали турбувати володіння своїх учорашніх наймачів. Ті напади були настільки руйнівними, що імператору Анастасію І близько 512 р. навіть довелося будувати «довгих стін» для захисту Константинополя. При Юстиніані I було досягнуте взаєморозуміння, і булгари надали у розпорядження войовничого імператора великий загін, який під командуванням полководця Велізарія пліч-о-пліч з антами взяв участь у звільненні далекої Італії від готських загарбників.
Співвітчизники булгар на сході близько середини VI ст. потрапили під владу Тюркського каганату, володіння якого часом охоплювали степи України. Опинилися під владою каганату і ті булгари, які ще з часів Атілли кочували у степах Краю. Ясна річ, такі величезні держави в давні часи довго не виживали, починали ділитися на дрібніші частини. Близько 630 р. булгари, які кочували на той час у Приазов’ї, створили власне об’єднання, відоме в історії під назвою «Велика Болгарія», столицею якого
