Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Скіфів у причорноморських степах, усупереч очікуванням готів, не виявилося, зате довелося мати справу з найсильнішої у цій частині світу сарматською кіннотою. Проте піші до цього часу готи не розгубилися та навіть зуміли спочатку взяти гору, як вважають, завдяки розробленій ними тактиці. З появою ворога вони будували коло з возів і боронилися під захистом цієї імпровізованої фортеці.
Хоча вторгнення готів по долині Південного Буга і розкололо навпіл сарматські землі, прибульцям довелося якось домовлятися з місцевими. Завдяки політичному компромісу із частиною сарматської еліти (припускають укладання шлюбів) готи навіть посилили свої позиції. Їх королі належним чином оцінили переваги важкої кінноти нових союзників. Підрозділи із сарматських племен воювали з того часу у складі готського війська. Згодом готи навіть перейняли у кочовиків мистецтво ведення кінного бою. Відтоді конунги Гардарікі на чолі дружинників воювали вже переважно як кіннота.
Щоправда, готська важка кавалерія відмовилася від використання луків. А це, на думку освічених супротивників (римлян, а потім і візантійців), аж ніяк не пішло їй на користь. Знаменитий візантійський полководець Велізарій (який, до речі, неодноразово перемагав готські армії) вважав: єдиним недоліком готської кінноти, що заважає їй стати дійсно непереможною, є відсутність належної «вогневої» підготовки перед атакою.
Поступово володіння готів розширюються до берегів моря на півдні. На сході вони переходять за Дніпро, досягаючи Сіверського Дінця. На заході перетинають Дністер, потім — Прут, і йдуть далі за Карпати. На півдні досягають Дунаю, виходячи вже на кордони Римської імперії. Ще існує провінція Дакія, кордони якої римлянам вдалося тоді утримати.
Поступово кількість поселень у північній зоні розселення готів скорочується — всі поспішають зайняти більш теплі і вигідні землі на півдні.
На землях готських королівств
Часом може скластися враження, що життя готів у нових краях було цілком мирним та безпечним. Їхні селища іноді тягнулися на багато кілометрів уздовж південних схилів балок. Ці схили добре прогрівалися сонцем і були сховані не лише від вітру, а й від сторонніх очей. Житла будували з місцевих матеріалів. У Лісостепу це були дерево й глина. Каркасні будівлі з обмазаними глиною стінами могли перекривати очеретом, соломою, дерном.
Коли такий будинок спалити, від нього лишається купа обгорілої обмазки з відбитками жердин та стовпів. Тому залишки подібних селищ на поверхні легко знайти по грудках обмазки, точнісінько, як поселення трипільської культури. Під земляним дахом було не так вже і погано зимувати, та й пожеж він не боявся. Приміщення опалювали відкритими вогнищами. У «довгих будинках» не лише могло проживати одразу по кілька родин, а й облаштовувалися господарські приміщення. Цей тип будівель готи принесли зі своєї північної прабатьківщини. Зустрічаються на поселеннях і землянки, зокрема з печами-кам’янками, що нагадують житла, типові для слов’янських поселень.
Поки що не знайдено жодного великого міста готського королівства. Відомо лише три фортеці, збудовані самими готами. Це Олександрівка (на Інгульці), Башмачка (на Дніпрі) і Городок (на Південному Бузі). Вони відносно невеликі — від 40 х 60 м (Башмачка) до 190 х 190 м (Олександрівка), а Городок — 500 х 150 м. Місце для розташування останньої було обрано на перетині водних і сухопутних шляхів настільки вдало, що укріплення тут будували й у середні віки — спочатку литовці, потім татари.
Крім того, прибульці облаштувалися на кількох «скіфських» городищах у пониззі Дніпра. Був момент, коли готи заселили територію Ольвії (після відходу римського гарнізону) і навіть облаштувалися за стінами Тіри, прибудувавши до них свої житла.
Фортеця в Олександрівці, збудована неподалік давньої переправи, розташовувалася до того ж на шляху, що вів з Дунаю до Криму. Укріплення звели на мисі, що його із трьох боків омивала вода. Територію з усіх сторін оточував вал, кам’яні стіни з вежами, а на перешийку вирили рів. Ескарпи додали схилам ще більшої крутизни. Територію укріплення було забудовано у чотирнадцять рядів довгих (по 40–50 м) споруд, що нагадували бараки. Будівлі могли вмістити понад тисячу воїнів. Неподалік брами, укріпленої круглою вежею, розташовувалася невелика площа, на якій можна було торгувати, а в разі потреби вишикувати гарнізон.
Городище у с. Башмачка було центром досить великого поселення (площею до 10 га), що майже на кілометр витягнулося вздовж балки. Укріплення займало край мису, висота якого над долиною становила 11 м. З напольного боку було вирито рів шириною до 5 м, схили якого виклали каменем. Цю «смугу перешкод» спочатку доповнили дерев’яним гостроколом. Потім його замінили стіною. Її фундамент шириною до 3 м на висоту 0,8 м було викладено з каменю та зсередини забутовано землею. Верхню частину стіни, найімовірніше, спорудили із саманних блоків. У стіні були камери-кліті, у яких облаштували приміщення для сторожі, а зверху влаштували парапет із колод. Укріплення було спалене, отож від його дерев’яних конструкцій збереглися лише вугілля та попіл.
Загалом така конструкція, що нагадує укріплення нижньодніпровських городищ пізньоскіфського часу, лише видається менш капітальною. Можливо, будівничі Башмачки ознайомилися із місцевим досвідом зведення укріплень, оглядаючи розташовані не так далеко руїни, або ж запросили на посаду архітектора кого-небудь із аборигенів.
Таке укріплення нагадує радше замок, аніж місто. Воно не було розраховане на облогу ворожої армії, радше — на відбиття короткочасного й раптового набігу, або ж нападу сусіднього клану. Вірогідно, будівничі замку покладалися більше на свої мечі й списи, ніж на кам’яні стіни. Найбільша будівля всередині укріплень, за типом напівземлянка, мала розміри 5 х 8 м. Для королівських хоромів замало. Вважають, що городище Черевичка могло бути племінним центром, оскільки зведене посеред досить великого поселення, розташованого до того ж у центрі дніпровського Надпоріжжя.
На землях Краю готам стали доступні величезні площі родючих земель, зокрема чорноземи. Щоб їх обробляти, довелося використати залізні наконечники для орних знарядь. На відміну від своїх сусідів-слов’ян, готи воліли розташовувати поселення не у заплавах річок, а на рівнині, у балках — словом, ближче до родючих нив. Для ефективного збору врожаю з більших площ і заготівлі кормів для худоби на зиму потрібні були залізні серпи й коси, які виявлено під час розкопок.
Вирощували зернові культури, серед яких переважало просо, були відомі також пшеница-двозернянка, ячмінь, жито. Любов до проса можна пояснити тим, що ця культура невибаглива, засухостійка, добре росте на ділянках, очищених від лісу, нею можна пересіяти вимерзлі посіви пшениці. Загалом, просо гарне тоді, коли невідомо, чого очікувати на новому місці від місцевої матінки-природи, а їсти завжди хочеться.
Чи не вперше досить далеко на північ поширилися нові пристрої для розмелювання зерна на борошно — кам’яні жорна. Вони прийшли на зміну каменям-зернотеркам, що повільно, але надійно працювали у господарствах Краю ще із трипільських часів. Попит на технічну новинку був такий, що якісь заповзятливі підприємці організували виготовлення жорен із вулканічної породи — туфу, знайденого на Вінниччині. З тутешніх майстерень вироби розходилися й на Дністер, і на Дніпро. Для одержання крупи використовували дерев’яні ступи, часом оснащені ножним приводом.
Набір свійських тварин був звичайним для
