Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Під дахом римського гарнізону місто починає зростати, розширюючись поза стіни цитаделі на територію, зайняту пізніше середньовічною фортецею. Тут прокладають нові вулиці. Розкопки однієї з них, що отримала ім’я «поперечної», показали, що тут були досить великі, споруджені з каменю будівлі. Саму вулицю замостили великими (до 2,5 х 0,9–1,1 м розмірами) плитами з вапняку. Перед тим, як їх покласти, передбачливо влаштували виведений на берег лиману водостік, який міг правити і за місцеву каналізацію.
На цій вулиці досліджено кілька будівель. Будинок № ІІІ споруджений з каменю, вкритий із двох боків тиньком та перекритий керамічною дахівкою місцевого виробництва. Він мав кілька мощених плитами двориків; воду, яка стікала у них із дахів, збирали у велику цистерну, що була глибиною 2,5 м зі стінами та дном, викладеними каменем. Площа великих кімнат становила близько 20 кв. м.
Власник був людиною не бідною, про що свідчать знахідки монет, серед яких є і римське срібло, а також мідяки місцевого карбування. А у завалі будівлі знайдено справжній скарб, який складався з монет 31 срібних Гети і Каракалли, 149 мідяків, а також срібних і золотих прикрас. Власник садиби організував просто-таки в місті виробництво заліза, а також виготовлення з нього різноманітних виробів. Він не обмежився металургією та металообробкою, відкривши виробництво посудин невеликих розмірів, про що свідчить знахідка двоярусного гончарного горна.
Систематизація знахідок із території міста свідчить, що у римський час воно було ремісничим центром із повним набором виробничих можливостей — від металургії і металообробки до бронзоливарного і керамічного виробництв. При цьому майже у кожному домогосподарстві займалися переробкою продуктів сільського господарства.
Римляни опікувалися не лише містом — городяни продовжували вести сільське господарство на зорі, забезпечуючи продуктами харчування і себе, і гарнізон, сплачуючи податки. Частина населення проживала постійно або сезонно за межами міста, де відомі досить капітальні споруди з каменю. Тут вирощували не лише зернові, а й виноград, пасли худобу.
Місто продовжувало торгувати. У значній кількості ввозили вино, у І–ІІІ ст. близько з десяти різних місць, судячи за асортиментом імпортної амфорної тари. Серед торгових партнерів були міста з Малої Азії, а також північного узбережжя Понту і Таврики. З римських провінцій завозили керамічний посуд, теракоти, вироби зі скла (зокрема з далеких Сирії та Єгипту).
У Тірі починався важливий торговий шлях на північ, куди товари можна було доставити по річці. Там покупцями були нащадки скіфів, сармати, торжища яких відомі вище по течії за межами контрольованих римлянами територій. Купці-»варвари» також вірогідно відвідували Тіру, про що свідчать знахідки ліпного посуду, теракот, сарматських бронзових дзеркал та інших екзотичних виробів. Громадяни Тіри здобули у римлян ряд торгових привілеїв, найважливішими з яких були безмитний ввіз товарів як для власного споживання, так і на продаж. Права ці дарував містянам «Божественний Пій», тобто імператор Антонін Пій (138–161 рр.).
З перервами місто продовжує випускати власні монети. Карбування відновлене при Веспасіані (69–79 рр.). Довгий час переважало карбування дрібних номіналів з міді. У часи Траяна на монети його попередика. Усунутого від влади Доміціана ставили особливі штемпелі, узаконюючи тим самим їх обіг. Особливо багато монет карбовано в часи імператорів Коммода, Септимія Севера та Каракалли, у період між 180–217 рр. Останні ж монети випущено в Тірі напередодні скіфських війн в часи імператора Александра Севера (222–235 рр.). Основний обіг при цьому забезпечували загальноімперські золоті та срібні монети.
Вдячні жителі міста не забували дякувати за мирне небо і римським імператорам, і легатам Нижньої Мезії. Одним зі свідчень такої вдячності є статуя посадовця у римському одязі з фракійським шоломом біля ніг висотою 2,5 м. Призначена вона була для встановлення на міській площі. Виготовлена статуя у часи імператора Адріана і зображає, на думку деяких дослідників, легата провінції тих часів. Спорудження таких статуй у провінціях було усталеною практикою, про що свідчать знахідки постаментів до таких статуй із відповідними написами. У цьому відношенні тірська знахідка є досить рідкісною, оскільки ні у Мезії, ні у Фракії подібних статуй поки що не виявлено.
Драматичні десятиліття
Перша половина ІІІ ст. повсюдно була складними часами для Римської імперії. І якщо у столиці всі потерпали від нескінчених двірцевих переворотів та змов, то на околицях головною небезпекою, як і завжди, були «варвари» . Уже йшлося про створення системи прикордонних укріплень, системи оповіщення та розгортання військ на провінційному прикордонні. У Нижній Мезії було розквартировано кілька легіонів, які тримали ситуацію під контролем. Здавалося, існували всі умови для мирного, заможного та щасливого життя. Але проблеми періодично виникали.
214 р. стався набіг, який зачепив території Тіри. Його організувало плем’я карпів. Римлянам вдалося їх зупинити і перемогти у битві, яка могла відбутися у районі Тіри. У цій війні відзначилися підрозділи І Італійського легіону. До відбиття нападу залучили і міське ополчення Тіри, яке зазнало втрати. Поблизу с. Біленьке на Одещині знайдено еллінський надгробок. Напис на якому повідомляє про загибель у битві Лаісфена, онука одного з архонтів Тіри. Вважають за ймовірне, що поховання було здійснене поблизу, а то й на полі битви з карпами. Так було відбито першу хвилю варварського нашестя, яка, однак, не була останньою.
Після 238 р. Тіра опиняється у епіцентрі «скіфських воєн». Дослідники сперечаються про те, як швидко місто було захоплене готами, які стали головною ударною силою варварських військ. Про те, що місто було здобуто та зруйноване, свідчать археологічні дослідження з виразними шарами, наповненими вугіллям та попелом. За відсутності писемних джерел для визначення вірогідної дати події особливої ваги набуває вивчення асортименту виявлених у місті римських монет. Адже їх приплив означав, що місто продовжувало триматись, незважаючи ні на що, до 50-х років ІІІ ст.
Переламними стали саме 50-ті роки: поразка римлян при Абритті (у цій битві загинули імператор Децій із сином), облога Фессалонік, готські рейди у Дакії. Ані легіони, розквартировані у Мезії, ані флот, не кажучи про гарнізони Тіри або Ольвії, не могли за таких обставин нічого вдіяти. І коли готські вожді одного дня 269 р. вирішили збудувати в околицях Тіри флот, аби звідси вирушити морем на римські провінції, доля міста, як, власне, задунайської частини провінції Нижня Мезія, були вирішені остаточно.
Там, де ліс Мюрквід, або Готи йдуть на південь
Михайло Відейко
Події тої епохи увійшли в історію під назвою «Велике переселення народів». Землі України (майже у сучасних межах!) чи не вперше за багатотисячолітню історію більш ніж на сторіччя виявилися об’єднаними силою зброї. Нову державу її засновники часом так і називали — «Країна меча».
Ця епоха цікава ще й тим, що події більш ніж півторатисячолітньої давнини мають пряме відношення до багатьох народів, які нині є основними політичними гравцями
