Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
До наших днів дійшли земляні укріплення — вали (загальна назва — «нижній Траянів вал»), які перекривають межиріччя лівих приторів Данувія: Тіаранту (Сирету), Пірета (Прута) і частково — в напрямку до Тіраса (Дністра). Вірогідно, вони і визначають межі провінції Нижня Мезія на цій території.
Особливу увагу було приділено захисту Картальської переправи, яка містилася поблизу сучасного с. Орловка. На її захист споруджено цілу систему укріплень, яка включала вали та опорні пункти. Поблизу села і частково на його території виявлено рештки валу, для спорудження якого витрачено чимало зусиль.
Нинішня висота його не вражає і становить близько 1 м. Однак розкопки показали, що в давні часи його ширина становила біля основи від 10 до 12 м, ширина рову із східного боку сягала 8 м при глибині 2–2,6 м. Інший вал, поблизу Новосельського, за згадками старожилів, мав у висоту 5–6 м при ширині до 9,5 м. Нинішня висота не перевищує 1,5–2 м. Розкопки решток насипу показали, що він був 11–14 м завширшки і мав ядро із каміння, засипаного зверху землею. Глибина рову перед ним становила до 2,2 м. В обох випадках спостерігаємо значний обсяг не лише земляних робіт (копання ровів, насипання валу), а й видобутку та транспортування каменю.
Якщо скласти разом свідчення очевидців та відомості з розкопок, то можна дійти висновку: у давні часи висота валів становила до 5–6 м, перед ними було вирито рів глибиною до 2,6 м і 8 м завширшки. Таким чином, від дна рову до вершечка валу було 7,6–8,6 м, це висота сучасного триповерхового будинку. Це була непереборна перешкода для кінноти та суттєва — для піхотних підрозділів. Загальна ж довжина валів, відомих дослідникам на римському прикордонні на схід від Дунаю, становить понад 120 км. Їх будівництво могло початися ще у другій половині І ст., а завершилося до середини ІІ ст.
По вершині новосельського валу могла також проходити дорога до переправи. У другій половині XVIII ст. насипи римського часу в цьому районі були використані для пересування російських та турецьких військ, коли знову розгорнулася битва за Нижній Дунай.
Римляни мусили вирішити проблему шляхів сполучення у регіоні, порізаному озерами та лиманами, адже для захисту окремих ділянок насипаних валів треба було перекидати війська. Археологам вдалося прослідкувати сліди деяких з них біля Новосельського на ділянках протяжністю у кількасот метрів. Це були земляні насипи до 5 м завширшки та 01,5–0,35 м завтовшки. Нижню частину насипу включала бій місцевого черепашника. А також уламки керамічної дахівки, плінфи та кераміки. Датування керамічних виробів III–IV ст. означає, що будівництво велося принаймні частково вже після скіфських воєн. Тому їх спорудження деякі дослідники пов’язують із походом імператора Валента за Дунай 369 р., а інші — з наслідками цих походів. Річ у тім, що на той час лівобережжя Дунаю римляни вже не контролювали, і там розселилися готи-грейтунги. Тому є думка, що ця дорога була потрібна саме їм, аби дістатися до переправи: адже мирна угода передбачала використання для готсько-римської торгівлі лише двох пунктів на Дунаї.
Важливим вузлом римської оборони на лівому березі Дунаю стала перебудована стара гето-дакійська фортеця поблизу Орловки — городище Картал. Цікаво, що першими стратегічне значення і переваги цього місця оцінили ще близько середини V тис. до н. е. давні хлібороби. Вони теж прийшли з-за Дунаю і збудували укріплену ровами і палісадами фортецю. По тому упродовж тисячоліть у цього місця лише змінювалися господарі. Ще одне укріплення споруджене римлянами на Новосельському мису. Всі вони проіснували до середини ІІІ ст. — до початку «скіфських воєн».
Забудова городища Картал римського часу складалася з наземних будівель різних розмірів, споруджених із цегли-сирцю, вкритих тиньком іззовні. Більші споруди зафіксовано в центральній частині, менші — ближче до країв, до фортечних стін, які були споруджені з каменю на рештках дакійської фортеці. Для накриття будівель було використано керамічну дахівку. Клейма на ній надають відомості про склад розкваритированого тут військового контингенту: І Італійський та V Македонський легіони, Флавіїв Мезійський флот. Частина мешканців фортеці використовувала під житло землянки. Знахідки, пов’язані з перебуванням римських військ у цьому місці охоплюють другу половину І ст. — середину ІІІ ст. Поодинокі знахідки свідчать також, що після відходу римлян це місце відвідували, а може, і жили тут, готи.
Поряд із фортецею на початку ІІ ст. виникло та існувало чимале поселення. Воно було залишене у середині ІІІ ст. — так само, як і форт. Про наступну ситуацію в цьому місці недвозначно свідчить знахідка на місці римського поселення сарматського поховання.
Тіра
Найбільшим населеним пунктом у цій частині провінції була Тіра. Давнє місто, засноване еллінами, змогло вижити та проіснувати до середини ІІІ ст. лише завдяки римській присутності. Воно було важливим пунктом на шляху до інших місць, де розташовувалися римські гарнізони — до Ольвії, Таврики. У такій якості Тіра навіть потрапила на унікальну мапу римського часу, намальовану на шкірі щита, знайденого в руїнах фортеці Дура-Європос на далекому Єфраті. Мабуть, недаремно дату переходу під владу Риму в місті визнали за точку відліку нового літочислення.
Потрапити до Тіри можна було не лише по морю — у латиномовних джерелах є згадка і про сухопутний шлях із Дакії. Є вказівки на прибережну дорогу, що починалася біля Візантія, далі йшла до Месембріхї до Тіри — питання в тому, чи користувався цей шлях популярніситю у римські часи, адже якість доріг у цьому регіоні й досі є проблемою. Тож пересуванню морем римляни явно надавали перевагу, особливо за умови, що їх потенційні супротивники в цих краях — даки, сармати та готи — не мали власного флоту.
Римляни запропонували місцевим еллінам не лише захист, а й зберегли давнє самоврядування, право карбування монети — нехай і провінційного зразка, і лише мідної, а не срібної.
Римляни розгорнули будівництво в місті, звівши необхідні для розміщення гарнізону будівлі, а також посилили деякі давні укріплення. З написів відомі імена командирів римського гарнізону в Тірі. Список відкриває центуріон V Македонського легіона Марк Еній Ілладіан. Під його командуванням знаходилися, крім легіонерів, також допоміжні війська. При командирі був штаб, який включав командира вершників, військового писаря, прапороносця, лікаря. Основний табір легіону містився у правобережній частині провінції. Наступними роками до Тіри перекидали підрозділи різних легіонів, які базувалися у Нижній Мезії. Серед них — І Італійський, ХІ Клавдіїв легіони, І Іспанська когорта. Базувалися тут і кораблі Мезійської ескадри, представлені легкими суднами — лібурнами.
З пам’яток, пов’язаних із перебуванням у Тірі римських вояків, варто згадати храм Мітри, божества, особливо шанованого легіонерами. Оскільки Мітра не входив до офіційного римського пантеону, вшановувати його було дозволено у святилищах поза межами військових частин. У Тірі знайдено вівтар із такого храму, поставлений одним із військових моряків.
Мешканців Тіри того часу поділяли на «корінних громадян» та інших, які правами громадянства не користувалися. Серед останніх помітне місце мали представники «варварів» — гети, сармати, даки, якщо брати до уваги знахідки відповідних речей та керамічного посуду. Серед правлячої верхівки міста стало за моду прибирати «правильні»
