Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Виявилося, що здавалося б ретельно вибудована система захисту інтересів Імперії може впасти у лічені роки — так само, як імідж усемогутнього Риму, вірного союзника і захисника друзів. Наслідки були поганими для всіх — окрім «варварів» , які змогли добре поживитися.

Першим 251 р. впав Танаїс. За п’ять років опору цар зрозумів дві речі: по-перше, Рим не прийде на порятунок, по-друге, — врятуватися можна лише визнавши зверхність завойовників. У цьому разі підкорення вождям готів, блоранів та герулів означало надання у їхнє розпорядження Боспорського флоту. І замість того, аби ганяти на Понті піратів, бойовий флот вирушив із десантом «варварів» на борту в круїз Понтом Евксинським та навіть Середземним морем. Задокументовано такі морські походи у 257, 258, 262–264, 266–270 та 275 роках.

При цьому навіть повне підкорення варварам не надавало гарантій від нападів на міста і фортеці Боспору. Так, 267 р. герули зруйнували Ілурат та Німфей, при цьому на чолі їхнього війська стояв чи то зять, чи то син Рескупоріда на ім’я Хедосбій. Царю весь час доводилося маневрувати, аби зберегти династію. Він призначив співправителями один за одним своїх синів — Фарсанза, Сингеса і Тейрана, періодично відмовлявся від влади на їхню користь, а потім повертався у велику політику. Так, і цього часу правителі Боспору демонстративно виключили з титулатури відомості про те, що вони є друзями цезаря і друзями Риму. Про давні стосунки нагадувало лише родове ім’я Тиберій Юлій, яке не дратувало «варварів» і ні до чого вже не зобов’язувало відносно Риму.

Навпаки, відтоді царі Боспору дозволяють собі час від часу очолювати війська, які грабують римські провінції: 292 р. цар Фофорс спільно з аланами вирушив у похід на провінцію Полемонів Понт. Римлянам вдалося припинити неподобство, задіявши проти володінь Боспору війська, що були розташовані у Херсонесі. Домовилися посередині: Фофорс став карбувати на монетах зображення імператора Діоклетіана, а римляни — визнали його владу над Боспором, де він правив до чи 308, чи до 309 року. Фінанси держави були вичерпані настільки, що до металу, з якого карбували бронзові монети, стали додавати свинець, аби здешевити виробництво. Золота вже не карбували взагалі. Зате на монетах було зоб­раження імператора Діоклетіана — адже Рим зміцнів і знову змусив себе поважати колишніх «друзів».

Проте ніщо не триває вічно, і один з наступних царів Боспору, Радамсад 322–323 рр., вирушив на чолі боспорського війська разом із «варварами» на Дунай, де, вірогідно, і загинув. Старший його брат, Рескупорід VI (ймовірно, перший володар Боспору, який прийняв хрещення), виявився розумнішим за свого співправителя і вирішив не ходити далеко, а прихопити, тобто приєднати до царства те, що лежить ближче, а саме Херсонес. Це йому не вдалося, і нові кордони було встановлено у районі Судака. Він продовжив досліди попередників у галузі фінансів, почавши карбувати монети з латуні. На їхньому звороті бачимо зображення Константина Великого — отож і прийняття християнства на Боспорі було явним визнанням зверхності Риму. Однак на звернення з пропозицією захистити Боспор в обмін на виплату данини Імперія не дала позитивної відповіді. Тож гроші довелося використати на розбудову прикордонних укріплені, зокрема мурованої стіни на Таманському півострові. А римські війська 338 р. вкотре пішли з Таврики.

Загинув Рескупорід VI разом із частиною синів-співправителів від рук готів, які на чолі з легендарним королем Германаріхом знову прийшли на Боспор 341–342 рр. Наступного царя, Рескупоріда VIII, контролював уже не Рим, а готи. Лише 359 р. у Римі змогли підтримати царя Савромата V, який визволив Боспор від готсього контролю. У 362 р. він відрядив посольство до імператора Юліана, щоб домовитися про виплату трибуту в обмін на військову підтримку. Однак смерть імператора-реформатора, який спробував звернути Рим зі шляху християнізації та наступна боротьба за престол знову залишили Боспор напризволяще з усіма проблемами Таврики.

Власне, боспоряни були не проти самостійності та скористалися нею, вчергове розпочавши війну проти Херсонесу, але програли її: кордони було пересунуто до Кіммерика, проте Феодосію вдалося залишити за царством. У цей драматичний момент 370 р. до Таврики завітали гунни. Оскільки Боспор був на стороні готів, то йому довелося вступити у війну, яку було програно. Наступному царю, Савромату VI, довелося визнавати зверхність гуннів, однак це не врятувало від війни, яка сталася ще за кілька років. Підоспіла підмога від римлян, однак Пантікапей вже лежав у руїнах і його довелося відбудовувати.

Останнім правителем Боспору з династії Тиберії Юліїв став Тейран ІІ, якому довелося ділити престол із готом Агаллісом. Останній Рескупорід, дев’ятий за рахунком, який правив 430–458 рр., уже не належав до старої династії, а лише прийняв із політичних міркувань давнє родове ім’я. Він встиг заприязнитися з грізним правителем гуннів Аттілою, але водночас намагався відновити дружні стосунки з Римом. Цьому сприяли церковні справи — приміром, єпископ Боспору Євдокс брав участь у Вселенських соборах 448–449 рр. у Ефесі та Константинополі. По смерті Аттіли 451 р. готи знову піднімають голову і захоплюють владу на Боспорі.

Так завершується кількасотрічна історія «друзів Риму» і цезарів у Тавриці. Вона засвідчила, наскільки ненадійною і недовговічною може бути дружба, а також підтвердила добре старе правило: у Імперії нема постійних друзів, у Імперії є постійні інтереси (тобто Імперія рано чи пізно покине напризволяще навіть найліпших друзів).

Нижня Мезія

Михайло Відейко

Окрім Таврики, римляни пильнували власні інтереси на узбережжі Понту на схід від Дунаю. Про ситуацію у регіоні промовисто свідчать фрази з твору Йосифа Флавія про те, що місцеві народи тримають у покорі «три тисячі важкоозброєних вояків, сорок військових кораблів, які підтримують мир на несудноплавному перед тим і суворому морі». Коли кордони Риму сягнули Данувія-Дунаю, питання переходу на його лівий берег було лише питанням часу, так само, як і контролю над нижньою течією найбільшої ріки Європи.

Провінція Мезія була утворена ще за правління імператора Августа, а Данувію її кордони сягнули 46 року. Однак згодом виявилося, що вона завелика для управнління з одного центру, і тоді імператор Доміціан, який вів у регіоні війни з Даками, вирішив виділити східну частину в окрему адміністративну одиницю — Нижню ­Мезію.

До середини ІІІ ст. ця провінція включала землі на лівобережжі Данувію — вздовж узбережжя Понту Евксинського, включно з містом Тіра. На деяких мапах кордони провінції сягають Дністро-Бузького лиману, Ольвії, у цитаделі якої теж був присутній римський гарнізон, а окремі підрозділи квартирували навколо міста. Таким чином досить значні території на півдні України майже на півтори сотні років опинилися в межах Римської імперії.

Контроль над рікою

Після остаточної перемоги імператора Траяна над даками 106 р. і створення однойменної провінції панування над місцем, де Данувій впадає у Понт Евксинський стало питанням стратегічним. У таких випадках римляни починали укріплювати кордони за звичною схемою — укріплення, опорні пункти, шляхи.

Від римських часів не залишилося вичерпного опису зробленого — в політичній та військовій круговерті ІІІ ст. багато що із документальних свідчень зникло