Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Фактично володіння царя на заході вже межували з римською провінцією, у якій розгорталися війська для переможної війни проти дакійського царства. Однак легендарному царю Децебалу цього разу, за підтримки аорсів та роксолан, вдалося стримати римський наступ. Власне, нейтралізація сарматів була покладена на Рескупоріда ІІ, однак він із цим завданням своїх покровителів явно не впорався. Римляни того разу так і не завоювали Дакію. Хоча Децебал і прийняв від них царські інсигнії, але на додачу до того отримав регулярні щорічні субсидії, які скидалися на данину. Зауважимо, що правителі Боспору, отримуючи від римлян «добро» на царювання, мусили сплачувати їм трибут — данину.
Цього разу римляни, готуючись до наступної війни з даками, вирішили не турбувати своїх боспорських друзів несподіваними призначеннями. І навіть коли 98 р. спадкоємець Рескупоріда ІІ, Тиберій Юлій Савромат І відмовився надати допоміжні війська (а мусив це зробити), то римське посольство задовольнилося обіцянками дипломатичної підтримки задунайської акції.
У цей історичний момент на Боспор прибули також і гінці від царя Децебала, які запропонували військовий союз проти Риму. До союзу справа не дійшла, але поставки хліба у воюючу Дакію відбулися. Відповідь з боку імператора Траяна не забарилася: у Херсонесі (боспорському протектораті) висадилися римські війська. Вдячні херсонесити запропонували їм навіть земельну ділянку для облаштування табору. Римський контингент зайнявся нейтралізацією кочовиків (спаливши для наочності шість їх міст), які могли надати дакійцям допомогу кіннотою, а царю Боспору була надана можливість спостерігати за цим повчальним процесом. Савромат І зробив правильні висновки, які довелося підкріпити регулярною сплатою трибуту. Справжнє золото пішло Траяну, який таки переміг даків, а на Боспорі почалися фінансові проблеми, що їх спробували подолати старим випробуваним способом — скоротивши вміст золота у монетах до 50 % (перед тим його було 70–63 %).
Котісу ІІ (131–154 рр.), сину і наступнику Савромата І, довелося зосередитися на війнах із кочовиками і таврами, які одного разу не лише взяли в облогу, а й захопили Феодосію. Контрнаступ боспорян був успішним, вони захопили низку ворожих фортець і населених пунктів. Війна завершилася перемогою і цар влаштував собі в Пантікапеї тріумф на римський манер, спорудивши відповідну арку із зображенням своїх видатних подвигів. Однак наслідки війни негативно вплинули на економіку, відповідно гавані спорожніли.
Його син і наступник, Реметалк I (він же Ройметалк, він же Тиберій Юлій Реметалк Філоцезар Філоромеос Евсеб) краще за попередників відчув політичний момент: вже недостатньо бути просто «другом Риму», треба бути «другом Цезаря» (тобто Філоцезарем). Він щиро допомагав римлянам у боротьбі з сарматами, зокрема на південних берегах Понту. Однак Рим не давав розслаблятися навіть друзям цезаря. Імператор Антонін 147 р. викликав царя в Рим для звіту про суперечки з керівництвом провінції Понт. А щоб у відсутність правителя у Пантікапеї чогось такого не трапилося, за спокоєм наглядали надіслані для такого випадку з Мезії дві римські когорти.
Спадкоємець престолу, майбутній Євпатор І виявився людиною розумною, тому і батька дочекався, і престол отримав 154 року. Новий цар не дратував Рим, знайшов спільну мову із сарматами-танаїтами, але тільки на якийсь час. А часи були неспокійні: 166 р. розпочався наступ германських і сарматських племен проти Риму, відомий як «Маркоманські війни». Головні події розгорталися на Дунаї та на Рейні, а Боспор опинився в глибокому тилу «варварів» . Прохання про допомогу були марними: що відбувалося на Боспорі на початку 70-х рр. ІІ ст. мало відомо. Точно відомо лише те, що там на кілька років припинилося монетне карбування, чого перед тим ще не було. Можливо, все наявне золото пішло в Рим (як у часи Траянові), а може, місто зазнало руйнувань — невідомо. Припускають також, що цар Євпатор І навіть загинув у війні з сарматами.
Його наступником став брат, який правив під іменем Савромата ІІ. Він розпочав із війн, сподіваючись поставити під контроль Таврику. Частково це вдалося, однак для казни наслідки були катастрофічні: вміст золота в монеті упав до 30–15 %. Однак здобуту в боях Таврику довелося поділити з римлянами, яких не влаштовувало надмірне посилення навіть своїх друзів: 193–194 рр. укладено угоду, за якою під контролем Боспору лишалася лише східна частина півострова. Рештою керував Рим.
Савромат ІІ вирішив зосередитися на відновленні економіки. Було розпочато відбудову Феодосії, яка мала стати базою для боспорського флоту. Флот був потрібен, щоб зачистити море від піратів, тоді можна було б розраховувати на відродження торгівлі. Для залюднення міст було запрошено еллінів із південного узбережжя Понту. Савромату ІІ вдалося пережити кількох імператорів і передати престол сину, Рескупоріду ІІІ. Той теж іменувався і Філоцезарем, і Філоромеєм, а на додачу — царем Боспору і тавроскіфів.
Він продовжив батьківську справу стосовно наведення порядку в акваторії Понту Евксинського. Його заслуги у боротьбі з піратами були помічені і відзначені: вдячні мешканці малоазійського міста Амастрія встановили на його честь у Пантікапеї мармурову статую з відповідним написом. Свої перемоги на суходолі цар 218/219 р. відзначив карбуванням монет із зображеннями в римському стилі: тут були і вершник-переможець, і трофей, складений із захопленої на полі битви ворожої зброї.
Діяльність низки наступних царів Боспору загалом повторювала дії їхніх попередників: вони йшли у фарватері римської політики, зберігали особливі відносини з покровителями, були Філоромеями та Філоцезарями, робили співправителями своїх синів (що теоретично мало забезпечити безпроблемну передачу влади), відбивали наступ сарматів та інших кочовиків, боролися з піратами та намагалися вирішити фінансові проблеми, проробляючи різні цікаві експерименти з металом виготовлення та вагою монет, на яких незмінно карбували портрет царя і діючого імператора Риму.
Боспор і нашестя «варварів»
Третє століття, особливо з початку 30-х років, було часом кризи у Римській імперії. А це означає, що «друзі Риму та імператорів» (які в цей час змінювалися з вражаючою швидкістю) теж почувалися не найкращим чином. Боспор і еллінські міста на північному узбережжі Понту довгий час виглядали на тлі оточуючих їх володінь «варварів» острівцями заможності та процвітання. Тому у сусідів тільки посилювалося бажання все це взяти і поділити.
З посталою проблемою у всій красі довелося мати справу царю Боспору і скіфів Інінтімею, якому випало воювати з аланами та готами як у Тавриці, так і поза її межами. Довелося державним коштом додатково укріплювати далекий Танаїс. У степовій частині Таврики тепер запанували алани, які добили те, що ще залишалося від Скіфського царства — включно зі столицею у Неаполісі. Вважають, що цар Інінтімей загинув у битві з ними.
Ще більше випробувань випало на долю його наступника — Рескупоріда V. Хоча б тому, що його відносно довге правління (242–276) припадає на пік скіфських воєн, які германські та сарматські племена розгорнули проти Риму. При цьому землі, які в імперії розглядали як власний тил і якими намагалися опікуватися, були перетворені на плацдарм для спустошливих нападів на східні провінції. Цьому посприяли і самі римляни,
