Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

перебувала під владою царів Боспору, які теж богатіли на хлібній торгівлі. Обидва еллінські державні утворення мали непрості відносини зі скіфами та іншими кочовиками, які панували у степах Таврики та поза її межами. У царів це виходило краще, бо у царстві було краще з грошима: з одного буку, це давало змогу тримати більше військо, з іншого — подарунками купувати лояльність войовничих сусідів та при потребі залучати їх як союзників. Херсонес міг сподіватися лише на міське ополчення та оборонні споруди. У гірській частині півострова і на частині південного берега своїм життям жили таври, на перший погляд особливо не втручаючись у справи еллінів та інших сусідів. Однак розкопки одного з таврських святилищ у горах над Гурзуфом показали, що вони майже завжди «тримали руку на пульсі» буремних подій і були їх безпосередніми учасниками, причому іноді досить далеко від берегів півострова.

Усе почало змінюватися у ІІІ ст. до н. е. коли у в степовій Тавриці виникає скіфська держава. Щоб вижити, скіфи, котрі перебралися сюди, відтворили звичну для них по степових краях інфраструктуру, доповнивши її деякими компонентами, що раніше були відсутні. Насамперед була обладнана ставка для правителя у центрі Криму, поблизу передгір’їв. Вибір місця збігся з місцем розташування нинішньої столиці півострова — Сімферополя. Тут раніше існувало поселення таврів, потім близько середини II ст. до н. е. оселися скіфи. Утім у складі населення Неаполя, а також інших «скіфських» городищ того часу було чимало еллінів і навіть представників сарматських племен, про що свідчить вивчення антропології похованих у некрополях.

Спочатку столичне поселення розросталося навколо невеликої фортеці. Потім укріплення перебудували, і вони охопили площу близько 20 га. Саме тоді був збудований перший палац, однак простояв він, як і місто, недовго. Близько 130 р. до н. е. все було зруйновано страшною пожежею. Нині учені губляться в припущеннях, хто ж настільки ґрунтовно знищив тоді столицю кримської Скіфії. Серед головних претендентів у палії згадують легендарну царицю сарматів, Амагу.

Хоч як би там було, а місто було незабаром відроджене, одначе вже як царська резиденція, у якій було також влаштоване святилище й пишні мавзолеї для поховання представників правлячої скіфської династії. Є думка, що у одному з палаців проживав свого часу знаменитий цар Скілур, активний учасник кримських подій кінця II — початку I ст. до н. е.

Окрім столиці, піддані царів Скіфії побудували й інші фортеці, а також поселення. Їхні мешканці займалися хліборобством, торгівлею, забезпечували всім необхідним тих, хто по старій звичці кочував у кримських степах і передгір’ях. Одні з цих селищ та міст розташовувалися на межах володінь Херсонеса, інші — в околицях Неаполя. Однак усе це будівництво і розкіш царських палаців та усипальниць вимагали відповідного фінансування. І царі активно шукали нові джерела надходжень.

Західне узбережжя Криму скіфи (по праву найсильнішого) приєднали, разом з розташованими там поселеннями. Тобто відібрали у колишніх хазяїв-херсонеситів. Північно-Західний Крим був районом, у якому вирощували величезну (на той час) кількість зерна на експорт. Ці ресурси перейшли у розпорядження скіфських володарів, котрі облаштувалися у центрі Криму.

Наявність власних портів дозволила правителям кримської Скіфії вести тепер свої торговельні справи, оминаючи еллінський Херсонес і Боспорське царство. У якийсь момент вони вирішили поставити під свій контроль усіх місцевих конкурентів і посередників, а також поживитися здобиччю, яка б дозволила поповнити збіднілі ресурси кримської Скіфії. Хто ж тоді міг припустити, що всі ці великі плани приведуть зрештою не лише до падіння новорозбудованої Скіфської держави, а й потрапляння решти Таврики під політичний вплив більш сильних держав?

Спочатку скіфи атакували Херсонес. Міське ополчення не могло довго опиратися чисельнішому війську, у якому переважала кіннота. Херсонесити вирішили звернутися по допомогу до царя Понта Мітрідата VI Євпатора. Втручання понтійських військ на чолі з досвідченим стратегом Діофантом скінчилося для скіфів повною катастрофою. Війна тривала кілька років (за однією версією — між 110–107 рр. до н. е., за іншою — між 114–111 рр. до н. е.) і була запеклою та руйнівною. Для початку Діофант розгромив військо союзних скіфам роксолан. Після перемоги на землях таврів було закладено місто Євпаторій. Скіфське військо було розгромлене у битві, а багато фортець, міст, селищ віддано вогню. Ворогом з ходу була захоплена навіть столиця, Неаполь, в укріплення (і оздоблення) якої було вкладено стільки грошей і зусиль. На час тут навіть розмістився ворожий гарнізон. Вдячні херсонесити поставили на честь рятівника статую, на мармуровому постаменті якої викарбувано дектрет на честь понтійського полководця, з якого, власне, історики і дізналися про подробиці воєнних подій того часу:

«Діофант, син Асклепіодора, сінопеєць, ...прийнявши на себе (ведення) війни зі скіфами, він, прибувши до нашого міста, відважно зробив з усім військом переправу на той бік; коли ж скіфський цар Палак раптово напав на нього з великим військом, він, мимоволі прийнявши битву, змусив утікати скіфів, які вважалися непереможними... він відправився в Боспорські краї і, зробивши в короткий час багато важливих подвигів, знову повернувся в наші місця і, взявши з собою громадян квітучого віку, проник в середину Скіфії. Коли ж скіфи здали йому царські фортеці Хабеї і Неаполь, вийшло те, що майже всі стали підвладними царю Мітрідату Євпатору; за що вдячний народ вшанував його пристойними почестями, як звільнений вже від панування варварів».

Діофант не просто так побував на Боспорі, а переконав царя Перісада передати свою державу Мітрідату Євпатору. Це призвело до наступного конфлікту — цього разу вже між поборниками боспорської незалежності, очолених вихованцем Перісада Савмаком та понтійцями під проводом Діофанта. Перші, зазвичай, шукали (і знайшли) підтримку у кочовиків як скіфів, так і сарматів. Понтійське військо виявилося сильнішим і остаточно встановило владу царя Понту в Тавриці, захопивши при цьому повсталі міста, про що і було повідомлено у заключній частині згаданого вище херсонеського декрету:

«...взяв Феодосію і Пантікапей, винуватців повстання покарав, а Савмака, вбивцю царя Перісада, захопивши в свої руки, вислав в царство (Мітрідата) і (таким чином) відновив владу царя Мітрідата Євпатора».

Після поразок скіфське царство так і не зуміло підвестися, а тим більше перешкодити проникненню в кримські степи нових хвиль сарматських племен. Саме вони не лише стали спадкоємцями кримської Скіфії, а й досить активними учасниками нового перерозподілу Криму між Боспором, Херсонесом і римлянами, котрі прийшли сюди після падіння Понтійського царства. Скіфські володіння в Криму були благополучно поділені між сарматами-аланами і правителями Боспору. Боспор, утім, як і Рим, досить успішно використав у війнах одних «варварів» проти інших.

Мітрідатові війни

Включення еллінських держав Таврики до складу більш могутнього царства на перший погляд гарантувало мир та стабільність, безпеку від «варварів» . Тепер цар Мітрідат мав дбати про те, як дати відсіч скіфам та сарматам. Він мав для цього потрібні ресурси — гроші, військо. Однак жителі Таврики і гадки не мали, що замість безпеки та процвітання під надійним захистом Понтійської держави вони знову отримають війну. Цього разу із значно потужнішим супротивником, аніж скіфи та сармати — з Римом.

Рим часів Пізньої Республіки розгорнув потужну експансію у володіння спадкоємців Александра Македоського. Під його владою вже знаходилися і Еллада, і Македонія, перетворені на римські провінції, тривав процес прибирання до рук низки азійських уламків македонської імперії. І от тут Рим зіткнувся із амбіціями царя