Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Край готському пануванню поклали гунни. Вони з’явилися «з-за Меотійських болот» (Амміан Марцеллін) 375 р. Напавши на східних аланів-танаїтів, гунни, «вчинивши серед них страшне винищування і спустошення», заволоділи їхніми землями. Переслідуючи аланів, частина гуннів пройшла через Прикубання на Тамань, азіатську частину Боспорського царства.

Гунни, включивши до складу своєї орди частину остроготів та аланів, досягли володінь візиготів (тервінгів), які розташовувалися в Подністров’ї. Переможені гунами, візиготи, залишки остроготів й аланів із дозволу імператора Валента перейшли через Дунай до Фракії та Мьозії.

Велике переселення народів силою численних «варварів» повалило Рим і зіграло важливу роль у складанні перших варварських держав на території Західної Європи.

За доби Великого переселення народів у Західній та Центральній Європі характер відносин Римської імперії з варварським оточенням постійно змінювався. Запеклі бої чергувалися з масовим переселенням вчорашніх супротивників на територію імперії на різних умовах несення військової служби, відбувалися перекидання інших підрозділів з однієї частини імперії в іншу, на римську службу переходили загони германців, аланів, гуннів тощо.

Після загибелі Германаріха у 375 р. новий король остготів Вітімір якийсь час чинив опір гунам. На допомогу остготам на їхнє прохання виступили вестготи, але були розбиті. Обидві готські групи, рятуючись від гуннів та аланів, відступили до Дунаю і попросили притулку на території імперії. Імператор Валент дозволив їм оселитися у Фракії. Але вже за рік, 376 р., на Нижньому Дунаї з’явилися їхні вороги — гунни та алани. За твердженням історика початку V ст. Павла Орозія, там виникає область Аланія, а р. Прут стала іменуватися Alanus fluvius — Аланською річкою.

Урядовці Валента не змогли забезпечити втікачів-готів харчами, і восени 376 р. вони вдерлися до Фракії, грабуючи все на своєму шляху. Через рік біля Маркіанополя відбулася битва вестготів із римлянами, вестготів було розбито, й вони звернулися по допомогу до остготів та аланів. Римська армія на чолі з імператором Валентом рушила назустріч союзникам. Дев’ятого серпня 378 р. відбулася рішуча битва під Адріанополем. Римляни зазнали страшної поразки — полягло до 40 тисяч легіонерів, загинув імператор Валент. Битву вирішила атака кінноти аланів та остготів під проводом Алатея й Сафрака.

Розгром під Адріанополем вразив Римську імперію. Готи та алани з’явилися біля мурів Константинополя, були насилу відбиті і поселені в Іллірії. Римські імператори сталі широко залучати «варварів», зокрема аланів, на військову службу як федератів, зобов’язаних охороняти кордони придунайських провінцій від вторгнень. Імператор Граціан (375–383 рр.) поселив частину готів і аланів Алатея і Сафрака у Південній Паннонії, сформував із них гвардійський загін і включив його до нотіцій — списків армії. «Пристрасть імператора до цих нових варварів зайшла так далеко, що він з’являвся перед військом у аланському національному озброєнні і виступав у походи в цьому наряді. Явна пристрасть імператора до своїх фаворитів, яких він привернув до себе за великі гроші і всіляко відзначав, накликала на нього роздратування у війську і спричинилося до його загибелі» (Йордан). Але й після смерті Граціана аланський кінний загін залишився у складі римської армії, і на початку V ст. про нього є згадка у списках римської армії як про самостійний підрозділ при начальнику кінноти.

Алани служили й у Східній Римській імперії. Імператор Феодосій І відкрив широкий доступ до свого війська варварам з-за Істру. У панегірику на його честь йдеться: «Йшов під командою римських вождів та під римськими прапорами колишній ворог Рима й прямував за значками, проти яких він раніше стояв, і, ставши сам солдатом, наповнив міста Паннонії, які раніше він розорив ворожим спустошенням. Гот, Гун, Алан стали до лав війська, змінювалися на варті, боялися виявитися невправними по службі». Придворний римський поет Клавдій Клавдіан (помер в 404 р.) у «Панегірику на четверте консульство Гонорія Августа» прямо говорить про аланів, що «перейшли до латинських статутів».

Сармати і лицарі короля Артура

Сарматський слід простежується у ключовій легенді (та певною мірою — історії) європейського лицарства — у циклі легенд про короля бриттів Артура, який боронив свою землю від завойовників англосаксів. Принаймні, так вважають деякі вчені. Першим, хто звернув увагу на паралелі легенд артурівського циклу з осетинським епосом нартів (який вважають сарматським за корінням), був відомий французький дослідник Жорж Дюмезіль. На його думку, висловлену ще у 30-ті роки минулого століття, збіг між нартським та артурівським епосами є «такий точний та вразливий, що не може бути випадковим».

Цю ідею розвинув його співвітчизник Жоель Грісвар, котрий навів дуже логічні та переконливі докази близькості цілої низки мотивів артурівського циклу та скіфо-сарматських міфів. Точку зору французів наприкінці минулого століття підтримали угорський археолог Янош Маккаі та англієць Говард Рід, а справжній фурор викликала на Заході книжка С. Скотта Літтлтона та Лінди МакЛор «Від Скіфії до Камелоту», видана у Нью-Йорку та Лондоні 2000 р. Усе на тому ж матеріалі порівняння епосів кельтів та нартів вони переконливо довели сарматську основу більшості головних елементів артурівського циклу.

Що ж єднає нартівський епос, який сходить до етногонічних міфів скіфо-сарматського світу I тис. до н. е., та кельтський цикл легенд про короля Артура, події якого розгортаються у VI ст.? Передусім, це образ чарівного меча Екскалібура — відгомін культу меча, що існував у сарматів, згідно з писемними та археологічними джерелами. Чаша Грааля, яку шукають лицарі Круглого столу, тотожна священним келихам скіфів та сарматів, з якими ми вже познайомилися на сторінках цієї книжки. Образ дракона не існував у європейській міфології раннього залізного віку, але він був найпопулярнішим у Китаї, від кордонів якого почався шлях аланів на Захід. Саме вони принесли цей образ до Європи, де дракон став навіть військовим значком римської кінноти (яка теж, до речі, формувалася з аланів). Та й сам образ короля Артура багато у чому схожий на образ головного нартівського героя Батрадза.

Яким чином сарматські міфологічні мотиви та легенди потрапили до епосу бриттів? Відповідь на це дають археологія та писемні джерела. Відомо, що імператор Марк Аврелій взяв на службу 8 тисяч сарматських (язигських) вершників, більшу частину яких 175 р. н. е. було направлено до Британії та розміщено на стіні Адріана, що відокремлювала на півночі римські володіння від кельтських земель.

Після демобілізації ці сармати залишилися жити на території провінції Британія, утворивши общину Bremetennacum Veteranorum (ветеранську общину Бреметанака) поблизу сучасного містечка Рібчестера. В цьому регіоні ще на початку XVII ст. було знайдено два надгробки. Один із них був поставлений своїй дружині Юлієм Максимом, singularis consularis alae Sarmatorum, тобто легатом консульського рангу (командувачем) сарматської али (кінного полку). В напису на іншому надгробку згаданий декуріон (десятник) сарматської али. Ще у двох написах, знайдених біля Рібчестера, згадані numeri equitum Sarmatorum Bremetennacensium, тобто сарматські солдати-кавалеристи із згаданої ветеранської общини Бреметанака.

Звичайно, життя у Британії п’яти тисяч сарматів не минуло без сліду. Демобілізовані кавалеристи одружувалися з місцевими жінками, у них зростали діти, яким батьки зимовими вечорами розповідали легенди своєї далекої батьківщини. У наступному поколінні ці люди вже вважали себе місцевими мешканцями, бриттами, та наділяли з дитинства знайомих героїв легенд кельтськими іменами, переносили місця подій з невідомої їм Сарматії до рідних навколишніх земель. А коли два століття