Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
На північ від Сарматії
Михайло Відейко
У епоху своєї могутності сармати розглядали своїх північних сусідів, насамперед, як об’єкт для грабунку й захоплення невільників, яких потім можна було вигідно перепродати. Вони навіть поділили територію найближчих до них племен між окремими кланами. Свідчення тому — знайдені тут уже в наш час «межові камені» з сарматськими тамгами. Один такий лежав собі неподалік від сучасного міста Обухова (це на Стугні, де кордон Русі із кочовиками проходив до початку Х століття!) всього у декількох кілометрах від фортець, побудованих місцевими жителями для захисту від ворожих набігів. Нині цей межовий знак можна побачити біля Обласного археологічного музею у с. Трипілля.
Однак північні сусіди Сарматії не всі були переконаними пацифістами — серед них було достатньо не менш войовничого народу, готового до спротиву, добре озброєного і організованого. На тиск з боку кочовиків населення лісостепу та лісової смуги відповіло випробуваним ще у попередню епоху способом — почало споруджувати укріплення.
На відміну від сарматів, їх північні сусіди набагато менше потрапляли до поля зору античних істориків, а ті відомості, що дійшли до нас, не надто конкретні. Тому вчені переважно конструюють найрізноманітніші гіпотези, зіставляючи досліджені (часом досить ґрунтовно) археологічні культури — зарубинецьку, пшеворську, липицьку та інші «групи» і «типи» пам’яток зі згаданими Тацитом та іншими римлянами венедами, лугіями, кельтами та іншими давніми мешканцями цієї частини Європи.
«Зарубинці»
Найбільш відомим північним сусідом сарматів є зарубинецька археологічна культура, представники якої жили на Верхньому (аж до басейну Березини) та Середньому Дніпрі, на Поліссі на заході та понад Сеймом на сході. У цих межах виділяють кілька локальних варіантів (серед них Полісський, Верхньодніпровський, Середньодніпровський, Чечерська група). Можливо, вони відповідають давнім племінним об’єднанням.
Своїй назві ця культура завдячує селу Зарубинці, що над Дніпром. Місце знамените бродом — переправою через Дніпро, а назва села сягає літописних часів — коли Заруб ще був містом-фортецею. Саме в цьому місці 1899 р. Вікентій Хвойка дослідив тілопальний могильник, він і дав назву культурі. Між іншим, першовідкривач вважав носіїв цієї культури давніми слов’янами й упродовж тривалого часу із цим висновком переважно погоджувалися.
Боронячись від сарматських набігів, відносно нечисленне місцеве населення вже не могло використати грандіозні укріплення скіфської епохи (а тут їх вистачало — чого варті лише Трахтемирівське, Хотівське та Велике Ходосівське городища), які на той час прийшли в занепад і запустіння. Натомість було побудовано багато невеликих фортець, залишки яких і сьогодні можна знайти приблизно через кожні 10–15 км на Дніпрі, на ділянці від Канева (Бабина Гора) до Києва.
Ходосівьке городище праворуч від дороги на Обухів побачить кожен, хто зверне увагу на дельтапланеристів, котрі стартують із нього. На березі Дніпра височіє Дівич-Гора (на околиці Трипілля), вершину якої теж колись займала зарубинецька фортеця. Частково збереглося зарубинецьке городище біля с. Гребені — половина його вже сповзла у Дніпро, який підмиває високу кручу.
Усі перелічені вище — типові городища-сховища, у яких на випадок нападу могло укритися все навколишнє населення. Зводилися вони за найсучаснішими технологіями, схоже навіть, що з урахуванням досвіду будівництва римських фортифікацій. Для будівництва обирали місце на високому мисі, бажано відділеному від навколишнього плато глибокими ярами. Навіть нині піднятися на будь-яке зарубинецьке городище не так просто. Приміром, висота Дівич-Гори — понад 80 м над рівнем Дніпра.
І без того стрімкі схили у верхній частині підсилювали ескарпами, роблячи їх ще більш стрімкими. Ескарпиі зміцнювали похило вкопаними стовпами. Вузенька, шириною не більше як два метри (на один віз) дорога до воріт закручувалася уздовж схилу серпантином за годинниковою стрілкою, підставляючи праву, не захищену щитом, сторону нападників під стріли оборонців. Вхід, як на Ходосівському городищі, взагалі могли влаштувати між валами, що давало змогу обстрілювати ворога з усіх боків.
У будь-якому разі сарматам для штурму таких городищ доводилося спішуватися. Це зводило нанівець усі переваги кінноти кочовиків перед скромно озброєними (лук зі стрілами, дротики, можливо, щити, але жодних захисних обладунків) зарубинецькими піхотинцями.
В подібній ситуації, агресорам лишалося хіба що обстрілювати городище з підніжжя пагорба та під прикриттям лучників лізти на дерев’яні палісади. Про ефективність таких фортифікацій свідчить той факт, що за цією схемою укріплення на території України споруджували до середньовіччя. Окрім того, чимало міст Русі у Подніпров’ї взагалі були споруджені на місці зарубинецьких фортець, інколи навіть із частковим використанням давніших укріплень. Приміром, так була збудована фортеця на Іван-Горі поблизу Ржищева: дружинники київських князів спорудили заборола на площадці покинутого зарубинецького городища, від якого ще збереглися ескарпи.
Одначе сармати все ж таки ризикували час від часу випробувати на міцність створені придніпровськими племенами укріплення. Свідчення тому — залізні вістря сарматських стріл, що застрягли у валах давніх зарубинецьких городищ, найпівнічніші з яких розташовані на околицях сучасного Києва.
Навколо подібного укріпленого центру-фортеці розташовувалося кілька відкритих селищ, мешканці яких господарювали за технологіями, розробленим ще у часи Трипілля. Підсічне хліборобство з тисячолітнім, випробуваним набором культур (плівчасті пшениці, ячмінь, просо), тваринництво. Нарешті, риболовля, полювання, бортництво. Поселення часто розташовуються «гніздами», по кілька у кожному, зазвичай уздовж долини невеликої річки. У подібній системі розселення вбачають іноді відображення родової системи організації суспільства. Утім не виключено, що в цьому випадку ми спостерігаємо просування одного колективу, який у міру виснаження землі перебирався на нове місце.
На час поширення зарубинецької культури у Подніпров’ї припадає правдивий розквіт чорної металургії. Виникли і кілька століть існували ремісничі центри з виробництва металу. Розташовані вони були переважно біля води, на берегах річок. Один із них був відкритий в уже згаданих раніше Зарубинцях, інший існував на березі Дніпра, навпроти Дівич-Гори у Трипіллі. Центр біля Лютежа, один із найкраще вивчених археологами, у дослідженій частині налічував півтора десятки горнів для отримання металу та понад чотири сотні ям із відходами виробництва. Відзначимо, що сліди виробництва металу виявлено на більшості досліджених зарубинецьких поселень. Щоправда, там масштаби видобутку заліза були меншими. Схоже, що давнє населення розуміло: шкідливе виробництво краще розміщувати не там, де живеш. Ну і поближче до необхідних у виробництві ресурсів: руди, води та лісу.
Використовуючи місцеві ресурси болотної руди та ліс, який забезпечував деревним вугіллям, «зарубинці» продукували таку значну кількість заліза, що вона явно перевищувала всі можливі потреби місцевого населення. Зрештою, асортимент знарядь праці був досить скромним (переважно сокири типу «кельтів» для деревообробки, ножі), у будівництві залізо майже не використовували (цвяхи, скоби,
