Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Але Котіс вирішив сам заволодіти боспорським троном. Щоб нейтралізувати брата, він «прохопився» імператору про його таємні плани. Аби покласти край небезпечному для Риму честолюбству боспорського царя, 45 р. на Боспор було скеровано каральний загін з мезійських та віфінських легіонерів під командою Авла Дідія Галла і Юлія Аквіли. Міт­рідат утік в азіатську частину Боспору, до сіраків і дандаріїв, а Котіс у нагороду за свою балакучість був коронований.

Під охороною римських мечів Котіс спокійно царював до 49 р., проте незабаром становище «друга римлян» стало загрозливим.

«Тим часом Мітрідат Боспорській... дізнавшись про відхід головних сил на чолі з полководцем Дідієм і про те, що у заново облаштованому царстві залишилися лише недосвідчений через свою молодість Котіс і кілька когорт під проводом римського вершника Юлія Аквіли... береться підбурювати племена і переманювати до себе перебіжчиків і, зібравши, врешті-решт, військо, проганяє царя дандаріїв і захоплює його престол» (Корнелій Тацит). До коаліції Мітрідата долучився цар сіраків Зорсін, забезпечивши його кіннотою цього сарматського племені. Своїх сил для успішної боротьби Котісу й Аквілі явно не вистачало, і вони «стали шукати підтримки ззовні і направили послів до Євнона, царя племені аорсів... Вони легко схилили Євнона до союзу. Отже, було вирішене, що Євнон кине на ворога свою кінноту, тоді як римляни візьмуться за облогу міст» (Корнелій Тацит).

Євнона не довелося довго умовляти, і кіннота аорсів незабаром вдерлася у землі сіраків з півночі. Водночас солдати Аквіли й Котіса висадилися на азіатському березі Боспору, здобули кілька бунтівних фортець і обложили центр сіраків Успу. Там «не змогли протистояти тиску нападників, які приводили у сум’яття обложених, закидаючи їх палаючими смолоскипами й списами із зведених для цього високих веж... Винищення жителів Успи викликало жах у всіх інших» (Корнелій Тацит). Не бажаючи потрапити до рук брата, Мітрідат здався Євнону. Цар аорсів відправив свого найяснішого полоненого до Риму, зажадавши зберегти йому життя (відзначимо ту обставину, що аорси висували вимоги!). Там Мітрідат VIII прожив ще двадцять років.

Однак згодом і аорсам довелося шукати щастя в інших краях. Що ж спричинилося до наступної міграції аорсів зі степів? Саме тоді, судячи з археологічних пам’яток, на східних рубежах їхніх земель з’явилися алани — сильне і войовниче об’єднання. Уперше алани згадуються поетом Марком Анеєм Луканом (39–65 рр. н. е.) у його поемі «Фарсалія». Один з її героїв, полководець Секст Помпей, за словами Лукана, в Закавказзі переслідував «суворих і вічно войовничих аланів». Отже, йдеться про події 49–47 рр. до н. е., коли аланів ще не було в Європі. Йосиф Флавій, описуючи аланський рейд 72 р. н. е. на Вірменію та Мідію, відзначив, що «алани є часткою скіфів, яка живе навколо Меотійського озера» (Азовського моря). Найімовірніше, саме тиск аланів підштовхнув аорсів до відкочівлі на захід. Імовірно, що їхня участь у римсько-боспорській війні дала їм як союзникам певні права, зокрема й право зайняти степи в безпосередній близькості від римського кордону по Дунаю. Перекочівля аорсів за Дніпро підштовхнула до міграції язигів — спрацював «принцип доміно», який значно змінив етнокарту Сарматії.

Нова коаліція: Вільна Європа проти Риму

Розширення римських кордонів при перших імператорах з династії Антонинів впритул зітнулося з інтересами варварських ватажків Європи: царів маркоманів, квадів та інших германських племен. У нещодавно створеній провінції Дакії ще були живими ветерани Траянових війн, що жадали помститися за свою поразку і загибель дакийського царя Децебала, який стійко боронив незалежність своєї країни. Прихід войовничих аланів ніби підштовхнув розвиток подій.

Більшість германських племен, які взяли участь у них, мешкала поруч з імперським кордоном у Реції, Норіку та Паннонії (сучасні Австрія та Угорщина). На Верхній Ельбі знаходилися землі наристів та гермундурів. Хавки жили на захід від Рейну і у долині р. Везера, хатти мешкали в області Нижнього Майна, землі сучасних Чехії і Моравії займали маркомани та квади. У горах Словаччини та на півночі Угорщини мешкали котіни, ози та бури. На схід від Карпат, на кордоні провінції Дакія, у Подністров’ї та Подунав’ї кочували роксолани та алани, на північ від них, у Буковині, жили костобоки.

167 р. н. е. почалася перша Маркоманська війна. Племена маркоманів, гермундурів, віктовалів, вандалів та квадів склали коаліцію з угорськими сарматами-язигами й рушили на Рим. Зі сходу на Дакію — провінцію тієї таки імперії — напали роксолани і алани у сою­зі з даками та їх родичами костобоками. Натиск північних «варварів» був такий сильний, що їхні війська вже за два роки вдерлися до Італії. Імператор Марк Аврелій, щоб уникнути війни на два фронти, був змушений 175 р. укласти сепаратний мир з лідерами північної коаліції — маркоманами та язигами.

Проте 177 р. союзники відновили воєнні дії, а до східної коаліції приєдналися споріднені дакам карпи — жителі сучасної румунської Молдови. Друга Маркоманська війна отримала навіть назву Сарматської, що вказує на ту вагу, яку мала участь в ній сарматських племен. І знов тонкий політик і філософ Марк Аврелій застосував принцип «divide et imperа» — «роз’єднуй та володарюй». Він уклав черговий сепаратний мир із сарматами — язигами та роксоланами, дозволивши їм навіть підтримувати стосунки один з одним через провінцію Дакія. Нейтралізувавши таким чином найнебезпечніших ворогів, Марк Аврелій зосередив усі сили для боротьби з маркоманами і аланами. Проте завершити війну довелося вже його сину імператору Коммоду 180 р. ціною збереження довоєнних кордонів.

Внаслідок цього миру Коммод отримав титул «Сарматський», а контингент сарматських вершників пішов на службу Риму і був спрямований у далеку Британію. Там вони охороняли північні кордони — «вал Адріана» від войовничих піктів. «Британська одіссея» сарматських вершників, вірогідно, навіть спричинилася до появи знаменитої легенди про лицарів короля Артура, але про це трохи згодом.

З готами проти Риму

Відразу після Маркоманських війн, якоюсь мірою — як наслідок Великого переселення народів, яке почали ці війни, наприкінці ІІ — на початку ІІІ ст. н. е. з балтійського узбережжя на території сучасної України з’явилися готські (германські) племена вандалів, герулів та гепідів.

Потім готи продовжили тиск на південь. Тут протягом 245–248, 250–251, 253 рр. вирували «скіфські війни» (як їх назвали стародавні історики) — грабіжницькі походи причорноморських «варварів» , очолюваних готами, на Східну Римську імперію (майбутню Візантію). У них активну участь брали алани, які увійшли до складу готського союзу. Якась частина їх, перемішавшись з готами та ранніми слов’янами, утворила відому черняхівську культуру. Спочатку її вважали чисто слов’янською, але тепер ототожнюють з державою готського короля Ерманаріха кінця ІІІ — першої половини IV ст. н. е.

Розташування сарматських пам’яток цього часу вельми показово. На сході України поховання сарматів межують з ареалом черняхівської культури, не входячи, проте, до нього. На заході, у Подунав’ї, сармати й черняхівські пам’ятки розташовані поряд. У деяких сарматських похованнях (Дмухайлівка на Самарі, Кубей у Подунав’ї, Новоамвросіївка, шахта Моспінська у Донбасі) знайдені черняхівські речі, що свідчить про наявність певних контактів між цими спільнотами. Повідомлення римських авторів про аланів — федератів готських королів якнайкраще проілюстроване співіснуванням на одній території — у Подунав’ї — сарматських та черняхівських пам’яток. Сармати Східної України входили до донського об’єднання аланів-танаїтів. Таким чином, королівство Ерманаріха у першій половині IV ст. н. е. немовби «розрубало» навпіл світ причорноморських