Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Готуючись до наступної війни з Римом, Мітрідат чудово розумів, що кращих союзників, ніж скіфи та сармати, йому не знайти. Після приєднання до свого царства північно-понтійських земель він отримав майже невичерпне джерело поповнення військових ресурсів. Союз із кочовиками якомога краще відповідав стратегічним планам великого царя.
Особливі надії на військову міць кочовиків Мітрідат покладав у третій війні 74–63 рр. до н. е. Аппіан повідомляє, що «вступивши до області Меотіди, над якою багато династів... він обмінявся багатьма подарунками з місцевими вождями; Мітрідат уклав з ними союз, задумавши інші, ще більш дивні плани: йти через Фракію до Македонії... і потім вдертися до Італії...». У виконання цих планів, за словами того ж Аппіана, «приєдналися (до Мітрідата. — Авт.) із савроматів так звані царські язиги».
Досить швидко вийшовши на західне узбережжя Малої Азії, Мітрідат зітнувся з легіонами Лукулла. Римляни не лише повернули втрачені території, а й витіснили Мітрідата з його держави. Він втік до Вірменії, куди слідом за ним вдерся Лукулл. Нерішучі дії останнього викликали його відставку з посади командуючого, і 66 р. до н. е. ведення війни прийняв на себе один із найкращих римських полководців Гней Помпей. Блокувавши флотом усе східне узбережжя Чорного моря аж до Боспорського царства, Помпей при нейтралітеті вірменського царя Тіграна вигнав Мітрідата спочатку з Малої Азії, а потім і з Колхіди, куди той втік. Останнім притулком Мітрідата став Пантікапей, столиця все ще вірного йому Боспору.
Не виключено, що на той час скіфи й сармати також відкололися від Мітрідата — навряд чи він міг, у його становищі, платити їм «за кров». Зрештою, проти царя повстав його син Фарнак, що вирішив таким чином отримати батьківський трон. Обложеного у Пантікапеї Мітрідата заколов власний охоронець-галат, оскільки на загартований протиотрутами організм царя не діяла прийнята отрута...
Нам відомо від Аппіана, що одними із союзників Мітрідата були «царські язиги». Можливо, вони залишили західну, бузько-прутську групу «скарбів». Але не виключено, що план Мітрідата вдертися до Італії через Північне Причорномор’я та Фракію почав виконуватися, і знахідки «скарбів» західної групи відбивають шлях кінноти сіраків, що мала але так і не дійшла до Риму.
Роксолани проти Риму, або союзники царя Децебала
Звучність назви та популярність у античних авторів забезпечили роксоланам довге історіографічне життя і давно породили інтерес до цього племені. Річ у тім, що середньовічні хроністи часто, наслідуючи класикам, називали землі нинішньої України то Скіфією, то Сарматією. Ми вже знаємо, що це породило теорію та філософію «сарматизму». З праць Страбона й Тацита було відомо, що роксолани, «народ сарматського племені» (Тацит), брали активну участь у політичних подіях в Північному Причорномор’ї. Лінгвісти довели, що етнікон «роксолани» складається з іранських слів «рохс» (білий, світлий, сяючий) та «алан», тобто означає «білі (або сяючі) алани».
Страбон приділив роксоланам та їхнім сусідам досить уваги. В ІІ книзі «Географії» він пише: «За Борисфеном мешкають роксолани, останні з відомих скіфів. …На південь від роксоланів за Меотійським озером мешкають савромати».
Показово, що на карті, складеній Марком Віпсанієм Агріпою (63–12 рр. до н. е.), Дакія та Сарматія розташовані на протилежних берегах Дону, ніби розділені ним. Отже, наприкінці І ст. до н. е. римські політики вважали території на схід від Дунаю Дакією, хоч це було не зовсім так. Проте така ситуація певною мірою демонструє, що сармати ще не стали відомі цивілізованому світові як володарі Північного Причорномор’я.
Подальшому просуванню сарматів на захід у другій половині І ст. до н. е. перешкоджала держава Буребісти, гето-даки. Але все минає — близько 44 р. до н. е. гетського царя було вбито заколотниками, і незабаром кордони його колись могутнього царства знову зібгалися до території Трансільванії.
У І ст. н. е. біля дунайського кордону імперії з’явилися роксолани. Перша їх згадка в цих місцях у писемних джерелах міститься в надгробному написі на могилі відомого римського політичного діяча Тиберія Плавция Сильвана Еліана. В 60–69 рр. н. е. він був легатом Нижньої Мезії. Серед його славних діянь епітафія називає те, що він «зумів придушити заворушення сарматів, які почалися, привів через річку на свій берег царів, раніше римському народові невідомих або ворожих йому, щоб вони схилилися перед його прапорами, повернув царям бастарнів і роксоланів їхніх синів, а царю даків — братів, полонених раніше...».
Цікавий епізод з історії римсько-роксоланських взаємин міститься у відомих "Історіях" Корнелія Тацита. Взимку 67/68 р., за його словами, «роксолани, народ сарматського племені, з великими сподіваннями вдерлися до Мьозії й порубали дві когорти».
Після успішного рейду сармати пішли за Дунай, але наступною зимою 69/70 р. знов повторили наїзд «у числі 9000 вершників». Роксоланам не поталанило — в цей час із Сирії до Італії через Нижню Мезію передислокувався III Гальській легіон. Його солдати зустріли роксоланів біля Дунаю, коли ті поверталися додому. Фатальну роль відіграло весняне бездоріжжя — нековані коні сарматів грузли у мокрому снігу й багнюці, переобтяжені здобиччю і панцирними вершниками. Легіонери відтіснили роксоланів «у болота», тобто в дунайські плавні, і тут довершили розгром. Легат Апоній Сатурнін був удостоєний імператором Отоном тріумфу за цю перемогу. Проте наступного року роксолани напали знов, і у боротьбі з ними загинув легат Нижньої Мьозії Фонтей Агріппа.
Нові вороги Риму — аорси і алани
У часи Плінія Старшого серед назв сарматських племен Північного Причорномор’я з’явилися два нових — аорси та алани. Перші були відомі античним авторам і раніше — про них писав Страбон. За його даними, наприкінці ІІ ст. до н. е. аорси мешкали у степах між Доном та Волгою і на схід, у Прикаспії.
Це були сильні й заможні кочовики. «Коли Фарнак володів Боспором (тобто у 63–47 рр. до н. е. — Авт.), цар сіраків Абеак вистачив 20 тисяч війська, цар аорсів Спадін — навіть 200 тисяч, а верхні аорси — ще більше», — писав Страбон про участь сарматів у заключній фазі Мітрідатових воєн, коли син Мітрідата Фарнак ІІ намагався протистояти Риму. За його словами, аорси «провадили караванну торгівлю на верблюдах індійськими та вавілонськими товарами, одержуючи їх від вірмен і мідян; унаслідок свого багатства вони носили золоті прикраси». Географ першої половини І ст. н. е. Помпоній Мела вміщував на північному узбережжі Азовського моря якихось амаксобіїв. Вказівка Плінія Старшого «амаксобії або аорси» дозволяє бачити в амаксобіях Мели тих-таки аорсів, які від часів Страбона просунулися дещо західніше.
У 38 р. н. е. царем Боспору став нащадок Мітрідата VI Євпатора молодий Мітрідат VIII. Він пам’ятав велич свого предка і був сповнений бажання відродити його державу і перейняти його справу. У Римі в цей час володарював напівбожевільний Калігула, і боспорський напрямок імперської політики став другорядним — сенатові, в якому засідав улюблений жеребець імператора, було не до далекого царства на околицях цивілізованого світу. Коли 41 р. після вбивства Калігули цезарем став Клавдій, Мітрідат VIII відправив до Риму свого молодшого брата Котіса для висловлення
