Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Із часів зарубинецької культури дійшло досить багато некрополів, за якими можна визначити більш ніж скромний статок місцевих жителів. Небіжчиків спалювали, а попіл ховали у невелику ямку. Поруч із купкою попелу археологи при розкопках звичайно знаходять один, часом — кілька виліплених від руки горщиків і миску з їжею.
Кераміка ця хоча й ліпна, але зроблена досить якісно. Її поверхня подлощена — аж до блиску. Серед попелу найчастіше трапляється бронзова застібка для плаща — фібула. Усе просто й скромно. У цих могилах нема золота, срібні прикраси — рідкість. Утім зарубинецькі племена аж ніяк не замкнулися у своїх фортецях. Вони встановили далекі зв’язки, зокрема з містами й торжищами у низов’ях Дніпра й Дністра — йдеться про низку поселень пізньоскіфського часу[75].
Однак найпотужніша система оборони не в змозі захистити відкриті поселення, а тим більше — поля й худобу від систематичних набігів. Адже навіть куди більш укріплені кордони могутньої Римської імперії з її величезними військовими можливостями не могли часом стримати такого ворога, як сармати. Частина придніпровських жителів змушена була шукати притулку серед боліт і в лісах. Ті, хто не захотів іти на північ або загинули, або поповнили ринки рабів у римській єдиній Європі.
Довгий час археологи вважали, що за цією археологічною культурою ховаються давні слов’яни, існували також думки, що вона залишена балтськими племенами, а крім того, зазнала відчутного кельтського впливу[76].
«Пшевор»
У Прикарпатті сарматські володіння межували із землями кельтів[77], та германців, які у останні століття до і перші по Р. Х. ще були володарями значної частини Європи. За Карпатами у гірській місцевості та передгір’ях проживали племена гетів і даків (вони залишили тут пам’ятки культури карпатських курганів). Слід сказати, що гори у ті часи часом були останнім притулком для людей, витиснутих із навколишніх рівнин більш могутніми ворогами — кельтами, а потім і римлянами.
Пам’ятки пшеворської культури на теренах України відомі у басейні Західного Бугу та Верхнього Дністра. Загалом культуру датовано між ІІ ст. до н. е. — IV ст. н.е., в межах України — І ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. Більшість пшеворських пам’яток (зокрема — найдавніші) містяться на заході — у межиріччі Вісли та Одера. Тож зрозуміло, що рух її носіїв відбувався із заходу на схід.
Населення жило невеликими громадами — селища займали від 0,2 до 1,5 га, тобто налічували від кількох до двох десятків житлових споруд. Ті, своєю чергою, теж були невеликими, каркасно-стовпової конструкції, частково заглиблені в землю. Обігрівали їх піччю або ж відкритим вогнищем.
Найбільш досліджені поховання (кремації), серед яких виділяються своєю заможністю поховання воїнів. Зброю при похованні робили непридатною до використання. Приміром, мечі та вістря списів згортали у кільце на кілька витків, так само псували умбони до щитів.
Стосовно етнічної належності «пшеворців», то у них дослідники вбачають «кельтизованих» германців, які змішувалися з культурами Балтійського узбережжя. Римлянам населення частини території поширення пшеворської культури було відомо, як племена лугіїв. Інша територія припадає на ареал поширення венедів Тацита. Таким чином перед нами, вірогідно, типове для тих часів політичне об’єднання-вождівство (можливо, не одне) із домінуванням на різних територіях різних еліт. При цьому інтереси цих еліт могли, як виявилося, часом сягати досить віддалених регіонів — не лише Прикарпаття, а й віддаленого Посейм’я на Заході (про це трохи згодом у розділі «Сліди невідомих походів і битв»).
У ІІ ст. частина «пщеворців» відкочувала на Середній Дунай. Це був час так званих Маркоманських війн, у яких десятки племен Європи (серед них і сармати) виступили проти Римської імперії. Ті, хто не пішов на ту війну, залишився на місці і взяв участь у подальшій історії цього краю.
Даки у Прикарпатті
Створивши власну державу по той бік Карпат, даки у І ст. н. е. розгорнули експансію на схід. Після кількох війн із Римом (у них, між іншими, на боці даків воювали сармати), які у підсумку вони програли, ті з даків, хто не захотів залишатися у римській провінції, подався за її межі. На Верхньому Дністрі та Верхньому Пруті сліди їх поселень пов’язують із липицькою археологічною культурою, яка проіснувала тут упродовж двох століть.
На новому місці поселенці жили звичним життям — будували такі самі як і на батьківщині житла, розташовуючи свої поселення на невеликих річечках та струмках. Вирощували хліб, розводили худобу. Серед них було достатньо ремісників — ковалів (знайдено також і місця виробництва заліза), ювелірів, гончарів (деякі вміли працювати на гончарному крузі!).
Більшість поховань — кремації, хоча трапляються і тілопоклаження. Різноманітність поховальних звичаїв може свідчити про наявність різних у етнічному відношенні груп населення. З основного регіону проживання певні групи могли посуватися і на схід. Одним з наслідків цього процесу стала зубрицька археологічна культура.
На стиках культур
Часом у «сірих» зонах на прикордонні «великих» археологічних культур археологи відкривають комплекси, які виникають внаслідок взаємодії. Механізми останньої найрізноманітніші — політичні альянси між племенами (часом різними за мовою та культурою), підкорення, змішані шлюби тощо. Прикладом такого явища є зубрицька культура, поширена на Волині та Верхньому Подністров’ї починаючи з І ст. до н. е. і до ІІІ ст. н. е., тобто упродовж близько чотирьох сотень років.
Вона виникає внаслідок просування у регіон із сходу носіїв зарубинецької культури, а із заходу — пшеворської. Свій внесок у особливості зубричан на Дністрі зробила липицька культура (у ній вбачають даків). Край існуванню зубрицької культури як окремого явища поклала експансія готів із півночі у ІІ–ІІІ ст. Одначе деякі її риси помітні у місцевому варіанті черняхівської культури, а потім — на ранньослов’янських пам’ятках. Це, можливо, і не випадково, адже із зубрицькою культурою пов’язують венедів.
Стосовно способу життя, то населення зубрицької культури не відрізнялося від «батьківських» — такі самі житла каркасно-стовпової конструкції і напівземлянки на в невеликих поселеннях, сліди занять хліборобством (кожне житло супроводжує від 5 до 10 зернових ям) і тваринництвом.
Сліди невідомих походів і битв
Іноді археологічні знахідки стають єдиним свідченням історичних подій, про які давні історики (а за ними — і сучасні) жодної гадки не мали. Воно і зрозуміло — звідки було знаменитому Публію Гаю Корнелію Тациту (і його наступникам) було знати про події, які відбувалися у басейні річки Десна майже дві тисячі років тому? І римьські легіони, і інформатори римських авторів взагалі не мали (і не могли мати) гадки про те, що відбувається у глибинах «світу варварів». З іншого боку у цей світ потрапляло чимало речей, зроблених римлянами і з ними — людей, які римлян мали знати непогано. Але — про це жодного рядка у писемних джерелах. Сама археологія.
Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу
