Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Про те, що сарматські жінки сміливо їздять верхи, воюють нарівні з чоловіками та користуються рівними з ними правами, писали Ефор, Псевдо-Скімн, Псевдо-Гіппократ і багато інших давніх авторів. Їм, звиклим до відмінного становища жінки у Давній Греції, така свобода звичаїв здавалася чимось дивним. Настільки, що Євдокс із Кніду назвав сарматів — «керовані жінками», а потім це сполучення стало кочувати з одного твору до іншого. У сучасній науці ці дані давніх авторів породили гіпотезу про існування у сарматському суспільстві пережитків матріархату, тобто тієї доби, коли керівну роль відігравала жінка.

Археологічним доказом існування пережитків матріархату в сарматів вважали жіночі поховання зі зброєю, яких у сарматів не так уже багато. У степах на схід від Дону в V–IV ст. до н. е. жіночі поховання зі зброєю складають 8,3 %, в ІІ–І ст. до н. е. їхня кількість зменшується до 2,4 %, у І ст. — середині ІІ ст. н. е. їх немає взагалі. На території України невідоме жодне поховання озброєної сарматської жінки. Слід зазначити, що зброю знайдено у 29 % могил посполитих скіф’янок IV ст. до н. е, тобто більше, ніж у савроматів цього ж часу. Могили озброєних жінок є і у середньовічних кочовиків.

Таким чином, поховання жінок зі зброєю не є специфічно сарматським явищем. Тим паче вони не відбивають якісь там пережитки матріархату. Кочове суспільство доби раннього заліза, поза сумнівом, було патріархальним. Проте через специфіку способу життя номадів, коли дуже часто чоловіки уходили у перекочівлі з худобою, брали участь у дальніх рейдах та війнах на чужій землі, гинули у боях, жінки кочового суспільства мали вміти володіти зброєю, щоб за необхідності захистити себе й рід. Ця специфіка взагалі сприяла деякому відносно незалежному станові жінки в кочовому суспільстві порівняно з осіло-землеробським.

У кочовому суспільстві жінка завжди мала відносно більшу свободу і користувалася багатьма — «чоловічими», з погляду давніх греків, — правами. Таке її становище було зумовлено самим кочовим скотарським побутом. Жінка завжди могла на рівних із чоловіком займатися головною справою — скотарством (адже й зараз на фермі жінки пораються з коровами, вівцями не гірше за чоловіків, а в кінному спорті часом і перемагають їх). Не виключена й можливість існування у сарматів певних вікових груп, як у середньоазіатських кочовиків, під час перебування в яких дівчат навчали володіти зброєю, їздити верхи тощо. У зв’язку із цим показовими є дані Псевдо-Гіппократа: «Вони (сарматки. — Авт.) залишаються у дівках, поки не вб’ють трьох ворогів... Здобувши собі чоловіка, вони кидають їздити верхи, поки не постане необхідність у загальному поході».

І ще одна обставина підтримувала археологів в їхній помилці щодо пережитків матріархату у сарматів. Досить часто в жіночих похованнях знаходять предмети культу — жертовні кам’яні блюда-вівтарі, амулети, різні магічні предмети (фігурні жезли, курильниці тощо). Вони вказують на те, що у культових діях головну роль відігравали жінки, причому в чоловічих похованнях жодних явно культових предметів не було. Але ж і у «патріархальних» Греції та Римі жінки-жриці й віщунки — бітії, весталки, піфії — служили богам нарівні з чоловіками! Головуюча роль жінки в обрядах та ворожбі була визначена самою природою — як матері, яка продовжує рід та зберігає домівку. Тонка ж і чутлива її психіка більш, ніж чоловіча, схильна до впадання у транс або до передчуття будь-яких (переважно, чомусь, неприємних) подій. Тому недивно, що у сарматів жінки були служительками культу — жрицями та чаклунками.

Матріархат сарматів чи бодай його пережитки підтверджувала, як здавалося, ще одна обставина — наявність напрочуд багатих поховань знатних жінок. Але поховання багатих і знатних жінок є і в інших кочовиків. Тут є цікаве інше сполучення — як правило, знатні і багаті небіжчиці-сарматки були, виходячи з речей, водночас і жрицями. Щоправда, їхні нечисленні поховання були, головним чином, знайдені випадково ще наприкінці ХІХ ст., начисто пограбовані у давнину, і уявлення про них ми мали завдяки декільком уцілілим золотим прикрасам.

Однак знахідки другої половини ХХ ст. додали чимало цікавого до цієї теми. У 1974 р. експедиція Інституту археології Академії наук України під керівництвом Галини Ковпаненко в кургані Соколова Могила на північ від Миколаєва дослідила непограбоване багатюще поховання сарматської «цариці».

На дні досить великої — площею 2,6 х 1,8 м, глибиною 1,6 м — ями, перекритої дерев’яними плахами, лежав скелет жінки 45–50 років. Тіло небіжчиці поклали на дерев’яні носилки з трав’яною подушкою, руки за обрядом знатних небіжчиків були зігнуті у ліктях і трохи розкидані. Під поділ сукні, крім того, було підкладено своєрідний каркас із кори. З часом кора висохла, загнулася, зламалася навпіл, і шматки шовку затисло між її пластинами.

Знатну сарматку було поховано у найкращому одязі та прикрасах. Чоло вінчала діадема з халцедонових і сердолікових намистин, а кінці її прикрашали дві халцедонових, обвитих золотим дротом, підвіски у вигляді змій. Вуха прикрашали золоті сережки з гранатовими вставками та підвісками з гірського кришталю у вигляді амфор. На шиї було знайдено три намиста — два золоті ланцюжки якнайтоншої роботи (причому одне з них прикрашали амфороподібні підвіски з гранату, а кінці другого були інкрустовані вставками яшми), а третє з витончених сердолікових, халцедонових, аметистових, моріонових і золотих, інкрустованих емаллю, намистин. На зап’ястках обох рук, кисті яких чомусь були відсутні, були два золоті браслети з перевитими обручами та ромбоподібними щитками, прикрашеними зерню та вставками сердоліку. Щитки з’єднувалися з обручем мініатюрними шарнірами, один з яких — роз’ємний — замикався золотою шпилькою на ланцюжку. Трохи нижче відсутніх кистей лежала дещо дивна знахідка: чудовий золотий ажурний перстень з атрибутами єгипетської богині Ісіди, інкрустованими вставками шпінелі ...із фалангою людського пальця всередині.

На сарматці була шовкова сукня, фарбована дорогоцінним у ті часи пурпуром. По грудях та рукавах йшли тонкі смужки мініатюрних золотих нашивних бляшок, манжети прикрашали золоті інкрустовані намистини з напівкоштовних камінців, а поділ був багато розшитий золотими нитками. Кілька рядів вишивки складали широкий орнаментальний фриз, фрагменти якого збереглися завдяки тому, що їх затиснуло шматками кори. Поверх сукні вона носила синій халат, борти, рукави та бокові розрізи якого було рясно розшито дрібними золотими бляшками. Халат і сукня застібалися двома знайденими на грудях золотими фібулами, одна з яких, як і перстень, була з атрибутами Ісіди. Цікаво, що зробили її з щитка грецької або єгипетської сережки, коли він відламався або нижня частина сережки загубилася. Такі сережки є в колекціях Британського музею та Метрополітен-музею. Вони більш ранні, ніж поховання у Соколовій Могилі, ще ІІ ст. до н. е. Доповнювали ансамбль розшиті золотом чобітки або взуття типу мокасинів.

Але більше, ніж розкішне вбрання, дивувало поховальне начиння. Чого тут тільки не було, і майже кожна друга річ була унікальною. В узголів’ї могили поміщалися, головним чином, посудини: ліворуч — розкішно орнаментований срібний глек сирійської або єгипетської роботи і зроблений у Фракії срібний канфар, праворуч — ритуальна дерев’яна сарматська чаша з вінцями, окутими золотими пластинами, і римське бронзове відерце-сітула. А поряд із дерев’яною чашею щось абсолютно неймовірне — кам’яна булава катакомбної культури доби середньої бронзи, тобто річ на 1,5 тисячі літ старіша за це поховання! Ця булава і знайдене тут таки вістря скіфської стріли VI ст. до н. е. поповнили серію знахідок із сарматських могил, що відносяться до значно більш ранніх часів. Знаходячи стародавні речі, сармати вважали їх знаками богів і використовували як амулети. Поруч лежало чудове бронзове люстро бактрійської роботи зі срібною