Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Отже, Протоген неодноразово відвертав від міста не лише голод, а й реальну небезпеку війни, бо загадковий Сайтафарн і його саї були ніким іншим, як кочовиками, що приходили за даниною, названою у декреті «дарунками». Як бачимо, данина ця була постійною і виплачувалася не тільки особисто царю, але і його воєначальникам — «скіптроносцям». Хто ж вони, ці грізні вороги Ольвії, що так нажахали ольвійський народ?
Виходячи з назви, це були ираномовні кочовики, оскільки корінь слова «саї» — іранське «xsaja», що означає «цар» і його синоніми. Отже, назва «саї» перекладається як «царські» або «царственні». На жаль, ця назва не згадується більше в жодному джерелі. У «Географії» Страбона і у Мітрідатових війнах Аппіана згадуються «царські сармати» (Страбон) або «царські язиги» (Аппіан). Обидва повідомлення відносяться до кінця ІІ — початку І ст. до н. е. Про якесь відношення до сарматів говорить і корінь «фарн» в імені Сайтафарна, яке перекладається як «сила (успіх) саїв».
«Вирахувавши» нібито сарматську належність саїв, вчені розгубилися — ані навколо Ольвії, де мали жити саї, ані на всій території Правобережної України немає археологічних пам’яток сарматів. Де ж шукати цих загадкових саїв, звідки вони приходили під ольвійські мури?
На лівому березі Дністра біля Тирасполя, в районі сіл Глиноє, Чобручи, Паркани розташований великий курганний могильник. Розкопки цих курганів ще у ХІХ ст. розпочало подружжя Стемпковських. Вони з 1896 по 1911 рр. дослідили 412 насипів, 65 з яких виявилися скіфськими. Майже рік у рік через сто років, з 1995 р., розкопки пам’яток Тираспольської групи продовжила експедиція Придністровського університету під керівництвом Євгена Ярового. Протягом п’яти років було розкопано ще біля 70 насипів, під якими були скіфські могили. Виходячи з матеріальної культури Тираспольських курганів, населення, що їх залишило, було войовничім та численним. Найімовірніше, це й були саї, які обкладали даниною Ольвію. Дістатися її було неважко — два кінних переходи розділяють Тирасполь та село Парутине, яке стоїть на Ольвії. А ймовірне кубанське походження чільної верхівки «тираспольців» пояснює, чому їхнього ватажка звали Сайтафарн (згадайте царя сіраків Аріфарна та боспорського царя Фарнака, які теж жили і діяли неподалік Кубані).
Сарматський слід та спадщина в історії України
Провідне етнічне угруповання причорноморських степів у римський час, сармати, протягом усієї своєї історії контактували з іншими етносами нашого регіону. Насамперед це були мешканці античних міст — елліни; споріднені сарматам скіфські племена Нижнього Дніпра та Криму; в різний час — носії зарубинецької та черняхівської культур. Безумовно, політичні, етнічні і культурні контакти сарматів із цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других.
Розповсюдження речей сарматських типів — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів убору — в матеріальній культурі античних міст перших століть н. е. отримало в науковій літературі не зовсім вдалу назву сарматизації. Насправді може йтися тільки про своєрідну культурну вуаль, до того ж у тих сферах життя, куди сармати дійсно могли привнести щось прогресивне і корисне: військова справа, скотарство, деякі галузі ремесла. Вивчення складу населення античних міст за даними ономастики, просопографії, поховального обряду не дає підстав стверджувати про відчутну етнічну сарматизацію місцевих еллінів. Ані в Ольвії, ані в Херсонесі сарматський етнічний компонент не був більш-менш помітним.
Протягом півтораста літ сармати контактували з населенням зарубинецької культури, яка вважається праслов’янською. Щоправда, характер цих контактів — воєнні напади й данницькі відносини — спричинився, зрештою, занепаду останньої. Тому сподіватися на якусь участь сарматів у етнічних процесах зарубинецької культури, мабуть, марно. Виходячи з поодиноких знахідок зарубинецької кераміки й фібул в сарматських могилах півдня України і загальноісторичних уявлень, не варто виключати можливість попадання якоїсь частини зарубинецького населення у степ як полонених. Але навряд чи сармати зіграли відчутну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.
Навпаки, формування іншої культури «полів поховань» — черняхівської — проходило за активною участю сарматів. Дослідники вважають, що сарматський етнос був одним із компонентів південно-західного варіанта цієї поліетнічної культури. Археологічне підтвердження цього вірно вбачають у поширенні тут камерних могил і взагалі обряду інгумації, деяких типів кераміки і побутових речей. Сармати були сусідами праслов’ян та готів у черняхівській «квартирі», проте їхня реальна участь в етногенезі слов’ян взагалі і українців зокрема на цьому вичерпується. «Оперезані мечем» степові вершники стали часткою української історії, і не лише давньої — а навіть... середньовічної.
У XV–XVI ст. сармати стали причиною появи своєрідної історико-філософської та культурної течії — «сарматизму». Ця течія виникла у Речі Посполитій, до якої в ті часи входила й територія України. Освічена польська та українська шляхта у пошуках своїх історичних коренів звернулася до античних авторів, передусім — до Птолемея, який вміщував на землях Речі Посполитої Європейську Сарматію. Славетні воїни давнини — сармати — своїми якостями (військова звитяга, завзятість, непереможність) дуже імпонували гоноровій шляхті. Стало престижним та важливим довести, що вона походить від сарматів.
«Сарматизм» став не лише ідеологією, але і живив тогочасну культуру — від поезії до живопису. Так, оспівуючи битву під Грюнвальдом, Мацей Стрийковський іменував рицарство Польщі та Литви «воярами сарматськими», які у нещадній битві «посідки рицарів-хрестоносців». «Сарматизм» зумовив багато особливостей шляхти на відміну від західноєвропейської аристократії: стилізовано-східний стиль парадного одягу (жупан), обладунків (їх відтворювали за зображеннями на колоні Траяна), особливі манери. Шляхта кровно й духовно сприйняла сарматизм, зробивши його унікальним стилем життя. Шляхтич-лицар особливо виділявся своїм гонором — честю, гідністю і хоробрістю — рисами, нібито притаманними саме стародавнім сарматам. Ідеологія сарматизму відбилася у мистецтві: відповідний стиль зображення шляхтича отримав назву «сарматського портрета».
Пам’яткою українського сарматизму став Густинський літопис (1623–1627 рр.). Найдавнішим населенням України літопис називає цимбрів (кіммерійців), що жили «понад... Меотійським болотом» (майже дослівне запозичення з багатьох античних авторів). Далі античні етноніми «венеди» та «сармати» у Густинському літописі стають єдиним народом «енетами» — давнім населенням Трої. Унаслідок міграції троянці-енети зайняли місце цимбрів у Сарматії: «Енети... із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися...».
Сарматизм іноді ставав аргументом у великій політиці. У Білоцерківському універсалі Богдана Хмельницького 1648 р. ідеться про те, що сармати, які жили на території України, розкололися, й певна частина їх (поляки) переселилася на землі Польщі. Вони в силу «пожадності» захопили Русь — своїх братів. У 1677 р. турецький султан, призначивши Юрка Хмельницького гетьманом у Немирові, надав йому титул князя (володаря) Сарматійського. Єрусалимський патріарх Досіфей у листуванні додавав до сану Київського і Галицького митрополита «пане всієї Сарматії Польської та Подільської». Так неймовірним чином назавжди переплелися історія стародавньої легендарної країни Сарматії та України.
Життя сарматів
Олександр Симоненко
Побут та господарство
Життя та побут сарматів відтворюються за нечисленними писемними свідоцтвами, стародавніми зображеннями, археологічними матеріалами та етнографічними паралелями. До останніх відносяться спостереження дослідників за побутом та способом життя нечисленних кочовиків
