Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Територія донських савроматів межувала на заході зі Скіфією. Незважаючи на спорідненість та безпосереднє сусідство зі скіфами, савромати майже не залишили археологічних слідів в Україні. Тут відомо тільки два савроматських поховання — Ушкалка та Грушівка у районі Нікополя (Дніпропетровська обл.). Це свідчить про те, що обидва народи розвивалися кожен у своєму середовищі, не змішуючись навзаєм.
Постійно назва «сармати» починає зустрічатися у писемних джерелах із кінця II ст. до н. е. Утім, за літературною традицією, грекомовні автори й далі користувалися терміном «савромати». Пліній Старший прямо написав: «...сармати (грецькою — савромати)...», тобто, на його думку, «сармати» — латинська форма назви «савромати».
Поява у II ст. до н. е. в античних джерелах назви «сармати» збігається з виникненням нової археологічної культури — ранньосарматської або прохоровської. Її ареал частково збігається з ареалом савроматської, а деякі риси свідчать, що в генезі прохорівської культури брали участь пізні савромати і прибулі з районів Монголії та Західного Китаю споріднені савроматам іраномовні кочовики. Носіїв ранньосарматської культури вже можна вважати сарматами писемних джерел. Отже, сармати якоюсь мірою були нащадками Геродотових савроматів, але з переважанням у ґенезі східних компонентів.
Племена та племінні союзи
На межі ІІІ та ІІ ст. до н. е. сарматські племена мешкали на величезній території степів від Західного Казахстану до Дону. Осередки археологічної культури ранніх сарматів досліджені у Південному Приураллі, в степах між Волгою та Уралом, в пониззях Волги та Дону, в басейні Кубані.
Найдавніші відомості про назви окремих сарматських племен або племінних союзів містяться у праці Страбона «Географія», яку вчений написав наприкінці І ст. до н. е. та доповнював ще на початку І ст. н. е. Вважають, що дані Страбона про племінний склад сарматів запозичені з більш ранніх джерел. За Страбоном, на Танаїсі мешкали аорси, а далі на схід, на Волзі та у Прикаспії — верхні аорси. «По Ахардею», тобто на Кубані, мешкали сіраки. На території сучасної України Страбон вміщує два сарматських угруповання — язигів та роксоланів.
У середині І ст. н. е. в полі зору античних авторів з’являється ще одне сарматське угруповання — алани. Йосиф Флавій називає їх «частиною скіфів, що мешкає навколо Меотійського озера» (Азовське море). Пліній Старший вміщує аланів уже на території сучасної України, разом із роксоланами. Останні дослідження дозволяють припускати, що алани не були власне племенем або якимось окремим народом.
Найімовірніше, це назва сильного та заможного аристократичного роду або клану далекого східного походження (ймовірно, з районів Алтаю та Північно-Західної Монголії). Алани набули політичної гегемонії над рештою сарматських угруповань, і з кінця ІІ ст. н. е. в писемних джерелах згадується тільки їхнє ім’я. У другій половині ІІІ ст. н. е. вони, за Амміаном Марцелліном, поділялися на «аланів-танаїтів», які кочували навколо Танаїсу, та «європейських аланів» — мешканців Подунав’я.
Таким чином, відбулося характерне для давнини явище — ім’я панівного роду перейшло на весь народ. У І ст. н. е. алани були нечисленним родом або кланом, що очолював створений ними племінний союз. У ІІ ст. ім’я аланів поширилося на решту сарматів, і поступово вони стають знаними античному світові саме під цією назвою. Нарешті, у пізньоримський час (із середини ІІІ ст. н. е.) вже всі сарматські племена не знають для себе іншої назви і під ім’ям аланів фігурують у писемних джерелах. Назва клану стала назвою народу.
Племена, царі, війни
Відома нам з писемних джерел історія сарматів — це відомості про різні племена, їх царів та війни, які вони вели з сусідами — Боспорським царством, Ольвією і навіть із Римом. Еллінський автор І ст. до н. е. Полібій згадує, поміж іншим, про мирну угоду 180–179 рр. до н. е., укладену між царями Фарнаком Понтійським та володарями Пергаму і Віфінії. До цієї угоди Фарнаком були залучені як гаранти «з числа азіатських володарів Артаксій, правитель більшої частини Вірменії та Акусілох, з числа європейських — Гатал, цар сарматський...». В античні часи кордоном між Європою та Азією вважався Танаїс (Дон). Отже, володіння Гатала мали розташовуватися на захід від Дону, в Європі. Проте з інших місць твору Полібія стає зрозуміло, що він називав Танаїсом не Дон, а Кубань. Таким чином, «європейський» цар сарматів Гатал мав володарювати десь у Прикубанні, тобто був царем сіраків.
Описуючи землі за Керченською протокою (Боспор Кіммерійський), Страбон в одному місці пише, що сіраки «тягнуться на південь до Кавказьких гір; вони частиною кочовики, частиною живуть у наметах та займаються землеробством». В іншому розділі вчений пояснював: «…сіраки є, мабуть, вигнанцями племен, що живуть вище (тобто північніше. — Авт.), а аорси мешкають на північ від сіраків. Коли Фарнак володів Боспором (тобто з 63 по 47 рр. до н. е. — Авт.), Абеак, цар сіраків, виставив 20.000 вершників… Аорси, втім, живуть за течією Танаїса, а сіраки — за течією Ахардея, котрий витікає з Кавказьких гір та впадає у Меотіду».
Відомий римський вчений Пліній Старший писав у своїй праці «Природнича історія», змальовуючи північний берег Чорного моря: «Весь цей простір (від Ольвії до сучасної Тендрівської коси. — Авт. ) займають скіфи-сарди та сіраки». Парадоксально, але на цій території немає ані пам’яток загадкових скіфів-сардів, ані добре знайомих нам по Кубані пам’яток сіраків. Пліній або помилився, або повторив чиюсь помилку. Утім сіраки були на нашій території, але значно раніше, за часи Плінія.
На жаль, давні греки не ставили на своїх декретах дату їх видання, тому датування грецьких написів не завжди є простою справою. Відомий антикознавець П. Й. Каришковський за просопографічними даними (тобто за особливостями зображення літер та стилістикою напису) датував декрет першим десятиліттям ІІ ст. до н. е. Отже, діяльність Протогена тривала приблизно на межі ІІІ і ІІ ст. до н. е. За що ж удостоївся декрету цей громадянин?
Той час видався дуже скрутним для Ольвії. Внаслідок постійних неврожаїв міська казна була порожня — адже торгівля збіжжям з метрополією була основною статтею доходу. Городянам постійно загрожував голод; хліб подорожчав, а коштів на закупівлю його у властей не вистачало. Протоген, будучи вельми заможною людиною, постійно то позичав місту великі суми, то сам купував зерно, то надавав його у кредит без відсотків і з відстроченням сплати. Коли місту загрожував напад кельтських племен галатів та скирів, які «уклали союз», Протоген своїм коштом збудував оборонні мури. Проте нас цікавить ще одна сторона добродійної діяльності Протогена. Ось як про це розповідає декрет: «...коли цар Сайтафарн прибув до Канкіту й вимагав дарунків, що давалися йому з нагоди проїзду, а суспільна казна була порожня, він (Протоген. — Авт.) на прохання народу дав 400 золотих; ...і за жерця Іродора, коли з’явилася сила-силенна саїв за отриманням дарунків, а народ не спромігся їм дати і попросив Протогена допомогти його обмеженим обставинам, він, виступивши, запропонував 400 золотих; ...він запропонував від себе не менше 1500 золотих за рахунок майбутніх доходів, з яких були вчасно задоволені багато хто із скіптроносців, й немало дарів було вигідно приготовано
