Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Childe, V.G. 1944. Archaeological Ages as Technological Stages, London: Cobbet.
Zanoci, A. 2015. Tipology and evolution of gates and access into early hallstattian fortress in Tisa-Dniester space, Tiragetia. SN, vol. IX [XXIV], nr. 1, p. 7–29.
Частина II. (ІІІ–ІХ ст.)
Історія
Степи сарматські
Олександр Симоненко
Землі сарматів простяглися у Великому євразійському поясі степів від Західного Казахстану до Угорщини. Як усі кочовики, сармати у пошуках нових пасовиськ були змушені постійно просуватися на захід, адже зі сходу до їхніх кочівель підступали пустелі й гори Центральної Азії, за якими лежали володіння Піднебесної імперії — Китаю.
Проте не лише брак та виснаження пасовиськ примушували сарматів рухатися на захід. Кочове скотарство само по собі ніколи не давало номадам достатку, заможності. Адже основне їхнє добро — худобу — було дуже легко втратити. Посуха або сувора зима, напад ворогів, хвороба або вовки могли за кілька днів зробити зі степового багатія старця. У степу не росли виноград, дині та персики, і навіть необхідний кожній людині хліб не вміли та й не хотіли вирощувати кочовики — таку долю їм визначила історія. Ось чому сармати завжди прагнули на захід, до кордонів осілих землеробських народів — там силою або за гроші можна було отримати все те, чого не було в них.
Там спокусливо біліли на берегах Понту Евксинського (так давні греки називали Чорне море) заможні торгові міста: Пантікапей — столиця Боспорського царства, Херсонес, Ольвія; звідти купці привозили розкішні золоті прикраси, дорогий посуд, смачну оливкову олію, ароматне п’янке вино. І якщо бракувало золота для розрахунків із купцем, залишалася найтвердіша валюта — сталь меча. Бо у сарматів кожний чоловік був досвідченим і сміливим кінним воїном, а їхнє військо завжди тримало у страху сусідні землеробські народи. Під загрозою зброї номади накладали на землеробів данину, таким чином отримуючи і необхідні продукти, і предмети розкоші.
В уявленнях античних географів межею Європи та Азії була річка Танаїс (Дон). У ІІ ст. н. е. великий географ Клавдій Птолемей поділив країну сарматів на дві частини, назвавши їх Азіатською і Європейською Сарматіями. Європейська Сарматія займала землі сучасної України, Молдови, частини Румунії та Угорщини. Майже навпіл ділила її ще одна велика річка — Борисфен (Дніпро). Він і був до рубежу нової ери західною межею сарматських земель.
Деякі події історії сарматів зафіксували у своїх працях стародавні автори — китайські, грецькі та римські історики, географи, письменники, поети, політичні діячі.
Але головним джерелом наших знань про сарматів є археологічні пам’ятки. Єдиним видом таких археологічних пам’яток є курганні поховання — адже як кочовики сармати не мали постійних поселень.
Сармати жили у надзвичайно динамічну добу, контактували з багатьма давніми державами та народами — Китаєм, кочовиками Центральної Азії та Сибіру, жителями середньоазіатських держав Согдіани, Бактрії та Хорезму, Парфянським царством та іншими країнами Близького Сходу, з античними містами на північному узбережжі Чорного Моря, кельтським та германським населенням Європи, Римською імперією.
Походження сарматів та їхній прихід у Понтійські степи
Олександр Симоненко
Сарматська доба історії України (ІІ ст. до н. е. — IV ст. н. е.) збігається з кількома великими епохами світової історії. Початок її припадає на фінал еллінізму, більша частина сарматської доби збігається з римським часом, а заключна фаза захоплює початок доби Великого переселення народів. Саме через це сарматський період має певні, притаманні тільки йому, особливості.
Перша з них полягає у тому, що грандіозні політичні та етнічні зрушення в античному світі, що супроводжували зміну однієї доби іншою, відбивалися на політичних та культурних реаліях варварського оточення античних держав — отже, і сарматів теж. Другою особливістю сарматської доби на території України є прийшлий, міграційний характер сарматської культури. Кожна зі своєрідних міграційних «хвиль» сарматів формувалася поза межами Північного Причорномор’я, на сході. Таким чином, історія та археологія сарматів Північного Причорномор’я тісно пов’язана з історією та археологією східних сарматських земель — степів від Дону до Уралу.
Головним культурним та політичним катаклізмом доби еллінізму (ІІІ–І ст. до н. е.) стали на диво швидкоплинний занепад і загибель колись могутньої Скіфії. Вважалося, що цьому спричинилася сарматська навала, але сучасні дослідження виявляють більш складну картину.
Занепад кочового скотарства спричинив за собою зміни у суспільстві — скорочення народжуваності, підвищену смертність, вимушені міграції тощо. Неможливість вести звичне життя, зубожіння і невпевненість у завтрашньому дні негативно позначаються на психічному стані суспільства та, зазвичай, викликають соціальні кризи: занепад влади і суспільної моралі, посилення маргінальних тенденцій, війни та внутрішній безлад. Імовірно, всі ці чинники призвели до падіння царської влади у Скіфії та розпаду її на окремі, не пов’язані між собою області. Можливо, безпосереднім поштовхом до політичної загибелі Скіфії стала невідома нам конкретна фатальна подія: змова при дворі, невдалий заколот або припинення владної династії. Так або інакше, скіфська держава перестала існувати — в степу припинили зводити багатющі царські кургани, занепали поселення, і між Доном та Південним Бугом нам не є відома жодна скіфська пам’ятка, що датується пізніше за перші два десятиліття ІІІ ст. до н. е. Залишки скіфського населення посунули на захід, на територію Бессарабії та у пониззя Дунаю. Тут розкопані скіфські могильники першої чверті ІІІ ст. до н. е. Градешка, Кугурлуй, Дервент та синхронні їм поселення.
У 60-ті роки ІІІ ст. до н. е. орда «варварів» із районів Кубані і Дону (меоти та савромати) прокотилася навалою через усе Північне Причорномор’я. Про це свідчить загибель або руйнування багатьох античних поселень від дельти Дону до Дністровського лиману. Імовірно, що саме цю навалу мав на увазі автор І ст. до н. е. Діодор Сицилійський, коли писав у своїй праці «Історична бібліотека»: «Савромати, багато років по тому зробившися сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю». Завойовники зсунули на захід решту степових скіфів Подніпров’я, підкорили нащадків скіфського населення Подунав’я IV ст. до н. е. та осіли на Дністрі, де утворився останній осередок скіфської степової культури. Тамтешні скіфи, яких очолювала східна (меотська або савроматська) аристократія, залишили яскраві археологічні пам’ятки — Тираспольські кургани.
Савромати та сармати
Сармати — споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи. Уперше ці численні племена згадуються у праці Геродота (V ст. до н. е.) під назвою «савромати». На думку В. Фасмера, грецька назва «савромат» походить від давньо-іранського «saoromant», що означає «оперезаний мечем» або «той, хто носить меч». В іранському героїчному епосі «Авеста» згадуються племена «сайріма», які жили біля річки Ра (так у давнину звалася Волга). Час створення «Авести» відноситься до доби пізньої бронзи, тобто XIV–XII ст. до н. е. За археологічними даними, у формуванні савроматської спільноти провідне місце посідали племена андронівської культури, що їх пов’язують із славетними аріями «Авести» та давньоіндійського епосу «Рігведи».
За Геродотом, савромати жили на схід від Дону. Тому археологічні