Відлюдько - Інна Земець

       - Відкриєш? – запитую, перекидуючи ключі до нього.

       - А як ти так закрилась, скажи? Нінелькина витівка?

       - О, то дивна історія, але подруга ні до чого. Діма, ти мені друг?

       - А як же ж?

      - Тоді маю надважливе завдання – будеш моїм алібі. Сьогоднішній вечір провели разом, зрозумів? – його брови стають дибки, - Моргни правим оком, якщо прийняв сигнал.

       - Ти шо, вийшла заміж та наліво зібралась?

   - Ні, друже, то для поліції, якщо у ході розслідування вийдуть на мій слід, звісно. Але то малоймовірно, не трусись,  - Діма отетеріло вирячує очі, - Завтра вдома?

       - Так, дід купу справ мені накидав.

      - То завтра і чекай у гості. За алібі завчасно дякую, та зараз маю справу – час помсти настає. Бувай!  

Забираю ключі і виштовхую його на вулицю. Діма йде додому час від часу обертаючись на мене.  Забігаю в дім – план, мені потрібен план! Геніальній, підступний, зловісний! До сутінків крокую верандою, руки за спиною, цигарка у роті – чисто генераліссімус! Нічого розумного не можу вигадати, хіба шо подрузі зателефонувати, але тоді є чималий ризик, що Дмитру дійсно доведеться давати неправдиві свідчення. Це все так тупо, що навіть смішно! Дійсно, смішно, якщо чесно. Поки не передумала, заглядаю в морозилку, беру морозиво і рішуче виходжу на двір. За парканом наче тихо, та того кажана взагалі ніколи не чутно, може і поруч літає. Голосно промовляю:

     - Пане сусіде, хоч моя перша думка була про вбивство, мушу визнати – шутка була гарна. Почнімо спочатку?  Можна запросити вас вийти на вулицю?

      - Залежить від того, що у вас в руках.

     - Холодна зброя, звісно. Та не бійтеся, кілок з осики заточити не встигла, а решта -  вам не загроза, - якщо він зараз знову просто піде додому, присягаюся, я його і цим вафельним ріжком покромсаю.

      - Йду.

Виходжу на вулицю і стовбичу як той бігун з факелом, немов чекаю кому передати  естафету. Ніч яка місячна, зоряна ясная, видно…майже нічого - самі тіні. Коли той ліхтар полагодять? Він як споконвічний символ безпорадності – ледь жевріє тиждень, а потім знову місяцями чекає на наступний візит ремонтної бригади. Чую, як відчиняється сусідська калитка. Делікатний аромат парфуму відчуваю раніше ніж чую голос:

      - Вітаю в нашому селі спритну спортсменку, що ставить рекорди у стрибках в висоту, - приємний голос, схоже, промовляє з посмішкою.

Він взагалі землі торкається чи пливе у повітрі? Хоч би якою гілкою під ногами хруснув. От навіть не здивуюсь, якщо побачу круглі окуляри і циліндр, як у Копполівського Дракули. Не можу розгледіти обличчя, але зріст оцінила – вище мене майже на голову. Циліндра немає, здається, бачу бороду, силует доволі кремезної статури, вдягнений в темне.

      - Тож Ваше пильне око не оминуло моє надзвичайне тренування? Вибачте якщо потурбувала. Простягніть будь ласка руку, - естафету має бути передано, бо моя подяка тане від тепла долоні, - Було б простіше, якби тут хоч іноді працював той клятий ліхтар. Хоча, вочевидь, ви після того як стали вампіром, графе, з темрявою приятелюєте, - бурчу я.

      - Давайте без офіціозу, графом Дракулою мене величали лише піддані у Трансильванії, а тут я просто Олександр, - сміється, - Я так розумію, то ріжок подяки? Не варто було. Подяку я отримав авансом, коли дивився циркову виставу просто зі свого вікна.

Відчуваю, що мимоволі червонію і одночасно посміхаюсь.

       - Так, не щодня у Горбах такі гастролі, розумію. Проте, якщо хотіли допомогти із замком, могли б зробити ту добру справу ще в ніч мого приїзду – було б дуже доречно.

         - Скажу чесно, не передбачав,  що шоу буде тривалим, тож просто споглядав. А після п’ятого акту без антракту зрозумів, що вистава добігла кінця.

         - Ще був вихід на біс.

       - От після нього я і пішов збивати цей замок. До речі – вибачте, якщо налякав. Зараз розумію, що все вийшло не так, як планувалось, - звучить доволі щиро, -Тож як Вас звати, сусідко?

        - Марія.

        - Радий знайомству. І дякую за морозиво.

      - З вчорашнього вечора вигадую відповідь на питання, чому не запропонували свою допомогу у менш таємничому стилі? Дивний спосіб зробити добру справу, погодьтесь.

     - Ну, знаєте, нам вампірам сонячне світло не до вподоби, самі розумієте, треба повертатись в домовину. Та й комунікативні навички в  нас погані. Тому визнавши помилку вирішив не вибачатись, а повернути все як було. Замок, до речі, повністю безпорадний, дуже рекомендую замінити, бо не можу пообіцяти, що кожну ніч кружлятиму поруч оберігаючи ваш сон.

Дурнувато посміхаюсь, добре що клятий ліхтар не працює. Версія про бандюка зазнає нищівного краху – лексика чудова, жодних сумнівів – освіта відмінна. Виникає пауза, розумію, що пора прощатись.

       - Якщо відверто, варто було б виписати добрячого прочухана, що полізли до мене у двір. Проте, витівка цілком в моєму стилі – розумію. Тож… Добре, скасовую свій план «Помста». 

         - Відчуваю неймовірне полегшення від Ваших слів.