Відлюдько - Інна Земець

        Новий день, ура! Я чудово виспалась (брешу, крутилась на жаровні свого сорому та дурості аж до світанку) і прийняла рішення не тікати. Відпустка, роботи у дворі повно, в місті шалена спека – залишаюсь і веду себе як доросла розумна жінка. Зрештою, я така і є. Або ж намагаюсь нею бути. Варю каву, відкриваю портсигар, починаю ранок з улюбленого шезлонга. Трава рветься легко, грунт м’який, не помічаю як настає полудень. Роблю перерву, хрумчу яблуком, телефоную своїм. У мами з бабусею все добре, тьотя Світлана передає вітання і питає, коли навідаюсь. Обіцяю за тиждень завітати. Далі дзвоню до  Нельки, вона фонтанує новими ідеями, реалістично уявляю, як Петро закочує очі та смиренно готується втілювати ті фантазії в реальність.

       - Подруго, годі колупатись в грунті, зроби собі перерву! Заскочити за тобою? Шашликів нажаримо, вина поп’ємо. Давай, га?

       - Нелька, дай кілька днів хоч розгрістись! Я ж тут з осені не була. Уяви, що в тебе у дворі сельва виросла? Не можу так все кинути.

       - Так  не кидай, на один день перерву зроби. Все одно довго не попрацюєш, на вечір знову дощ обіцяють, навіть штормове попередження бачила. Шо той один день?

       - Ага, наш з тобою день перетвориться мінімум на два, а то й на декілька, а як душа розвернеться - ще вскочимо з тобою у пригоду.

       - Нє, Петро не дасть, він мені ту кляту квітку досі згадує незлим тихим словом. Буде пильнувати.

       - Ага, дурень думкою багатіє. Ні, Нелька, поки тут буду, часу ще вдосталь, як побачу що дача схожа на дачу, а не ліс – приїду.  Звісно, негоду краще в компанії переживати, але і так не сумно. Доведу двір до ладу і зустрінемось.

       - Поки до ладу доведеш, то й відпустка скінчиться! А потім знову твоє споконвічне «Роботи  багато, іншим разом давай». Сидиш там, сумуєш і я тут сумую.

       -  Ти не сумуєш, а Петра шпиняєш. Прораб на пів ставки, а не дружина! І мені тут реально не сумно.

         -  Бур’яни полоти то дуууже цікаво, і не кажи. Сама бува як почну, то за вуха не відятгнеш.

     - Та правда не сумую! – ходжу верандою, готую салат, притискаю мобілку до плеча щокою та стишую голос, - У мене тут такий бенефіс, нема коли перепочити.

       - Чого пошепки, ти не сама?

       - Сама, та новий сусід на дачі Хомчаків оселився, не хочу щоб чув.

       - Інтрига! Давай, викладай. Старий, сімейний, як звати?

       - Років під 40, здається, наче сам тут живе, звати Олександр.

       - Хммм, гарний?

      - Та ще не розгледіла. Наче симпатичний.

      - Ще не познайомились, чи шо?

    - Та познайомились вже, да так добряче, аж соромно на очі попадатись, - кажу я та починаю переповідати той безлад, з якого почалася моя відпустка. За пів години, і Нелька і я вже не можемо спинити регіт. Аж до сліз!

      - Мері, спинись, зараз Петро мені заспокійливе запропонує! Ти просто 33 нещастя! Персональний рекорд дивацтв офіційно побито!

      - Ага, перевершила себе. Вмію, практикую – звертайтесь. Фуууух, дійсно, досить реготати, бо усмішка вже болить.

      - Давай, швидче траву свою нищ – хочу до тебе в гості.

      - О, тебе ще тут бракувало! І так людині спокою нема.

Раптом чую як скрегоче метал – ворота сусіда, точно. За хвилину бачу як чорний  джип повертає на головну і суне в бік центру.

       - Вурдалака поїхав у справах. Тепер можна не шепотіти.

     - А то ти шепотіла! Реготали вголос! Нічого, він все це на власні очі бачив, тож переказом вже не сполохаєш. Добре подруга, піду подивлюсь що чоловік робить, допомогти може треба. Як побачиш край своїм мукам – телефонуй і чекай гостей.

       - Обіймаю, цілую, Петру привіт, до зустрічі.

Сьогодні до роботи душа не лежить, хочеться солодкого і звалитись в шезлонг з книжкою. У цукерниці порожньо, мушу йти в крамницю. Дорогою суну повільно, повітря парке аж дихати важко, та заради шоколаду і на подвиг спроможна. У дверях магазину стикаюсь з Дімою.

           - Привіт, мала.

           - І тобі доброго дня. Казав що дід роботою завалив, а сам пиво купуєш. Байдикувати надумав?

           - Аби ж то. На вечір взяв, розслаблюсь трохи.

       - Ти спочатку хоч напружся, щоб було після чого відпочивати, - дивакуватий він сьогодні, не посміхаєтся, а мав би зараз вистрілювати веселими репліками, - Діма, а що ти такий набурмосений?

          - Не зважай, то на дощ, мабуть.

     - Старієш, метеозалежністю обзавівся? – знов не посміхається, - Не бреши мені, кажи що трапилось.

            - Нема чого казати. А ти чого тут? Йшла в крамницю – то й іди купуй шо хотіла, причепилася…

          - Не відгавкуйся, все одно дізнаюся, - тягну його за собою в магазин, набираю кульок смаколиків і разом йдемо додому. Зазвичай мовчить Діма лиш коли свого язика комусь в рота прилаштує, а зараз чого? Завертаю його до річки, руку не відпускаю, - Будь чемним кавалером, проведи даму до води.