Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

- Є інша сила, перед якою ми всі рівні

- Це яка ж? Бог?

- Перевертні!

(Серіал "Як я зустрів вашу маму")

- Все, Кузя, починаю нове життя! Більше жодних чоловіків принаймні рік. Ну, крім тебе, звичайно, - довірливо прошепотіла я своєму псові, закидаючи в рот черговий бублик із цукровою пудрою.

Чого-чого, а таких ось бубликів у мене було багато, ось тільки я їх не їла, а споруджувала з них усілякі химерні фігурки. Ну а що, нерви у мене останнім часом розхитані, а це непоганий та оригінальний спосіб медитації, дуже творчий, між іншим. Точно не гірший за вишивання чи розфарбовування мандал.

Годинник пробив північ. Я все сиділа біля вікна і читала книгу. Тобто не те що читала, а так, уже кілька годин поспіль просто тримала книгу в руках, а думки - тягучі, мов кисіль, - протікали через мене повільно і неквапливо. Було добре. Якось тихо і спокійно. Що, в принципі, здавалося дивним, адже сьогодні був один із найважчих і найнеприємніших днів мого життя – я завершила розлучення. І не мирно-полюбовно, а дуже навіть скандально. Але тепер я відчувала себе вільною і ніби легчою. Невагомою.

Я відклала книгу і пробігла очима по аркушу паперу, який планувала використовувати як закладинку. Мимоволі посміхнулася, згадуючи очі мого колишнього, коли він побачив цей папірець на суді. Це була довідка про моє психічне здоров'я. Навіть не так – висновок судово-психіатричної експертизи. Справа в тому, що мій благовірний виявився з гнильцею, яку я чомусь наполегливо не помічала всі чотири роки шлюбу. І на суді він заявив, тільки уявіть собі, що я божевільна, душевнохвора, несамовита і тд. Йому, звичайно, такому всьому доброму, мене щиро шкода, але він таким життям більше жити не може, адже він у повному розквіті сил, тільки став на крило... Мене любив щиро, по санаторіями возив, по лікарям водив... Але, на жаль, хвороба моя міцніша за його нерви. Зате він готовий оформити на мене опікунство, помістити в найкращу клініку... І взяти на себе всі турботи з утримання моєї квартири в центрі міста.

Галинка, коли повернулася з Європи, а вона якраз там три місяці з чоловіком Стасом подорожувала і пропустила весь мій процес розлучення, довго ржала, як поні: "Кого? Тебе, Настуня, в душевнохворі записав!? У тебе ж нерви залізні, ти ж у нас взагалі скеля і кремінь. З чого це раптом на нього така дурість найшла?" А потім, коли я повідала їй всю історію, довго гнівилася, матюкалася і погрожувала "своїми руками цього сучка підколодного, змія противного і слимака шкідливого задушити, розчленувати і останки на моєму балконі вивісити для залякування всіх поганців  -  щоб знали і не сміли більше. Ледве втихомирила я кровожерливі наміри своєї подруги, хоча в самої теж руки свербіли вкоротити йому віку чи хоча б якусь із кінцівок - п'яту, адже заслужив, паскуда. Ну гаразд, хай із ним тепер поліція розбирається.

Ех, а починалося у нас із Максом, екс-чоловіком моїм, все так гарно. Познайомила нас Галя, тому вона тепер себе і звинувачує трохи, коли мені було сімнадцять, а йому двадцять чотири. Їхні батьки були військовими і дружили сім'ями. Дід Макса взагалі генералом був і всіляко сприяв та просував онука коханого. Так що мій благовірний звик до поблажливого відношення і підлабузництва. .

Через два роки ми одружилися і жили, як мені тоді здавалося, щасливо цілих три роки. Але потім дід Макса упокоївся з миром і в чоловіка почалася чорна смуга: на службі проблеми, підвищення не світить - у генерала покійного не тільки друзі, а й недруги були, які на онуку відігратися вирішили. А онук, як з'ясувалось, виявився нездатним за себе постояти самостійно. Поступово розбрат проліз і в нашу сім'ю, почалися фінансові проблеми, мені довелося перекреслити плани продовження навчання в магістратурі на юридичному та піти працювати. Я сподівалася, що це всього лише відстрочка, але чоловік щоразу відмовлявся від пропозицій роботи, тому що вони "принижували його чоловічу гідність". А потім чорна смуга перейшла і на мене, почалася апатія впереміш з буйними припливами радості, стрибки настрою, потім депресія, я звільнилася і посварилася з половиною знайомих, відключила інтернет...

Чоловік записав мене до психіатра, друга свого давнього, звозив до санаторію, тільки мені ставало все гірше... Думки навіть з'явилися суїцидальні... Як виявилося потім, все було не просто так, без "допомоги" чоловіка не обійшлося. Цей мерзотник з підказки все того ж психіатра таємно підгодовував мене порошками всілякими сумнівної дії. Планував мене довести до безумства, закрити в психлікарню і там вже зі світу зжити, а майно все моє - квартиру трикімнатну і дачу - собі зграбастати. Але врятували мене бублики.

"А бублики ці, - наставляла мене Галина, - ти так і залиш, не розбирай поки. Адже якби не вони, то хто знає, як би все обернулося. Ех, придушу гада!"

Тут я з нею була згодна, з бубликами мені тоді дійсно пощастило.

Я з останніх сил зібрала волю в кулак і купила нам з Максом квитки в Японію – ми давно мріяли потрапити в Кіото, подивитися імператорський палац і, звичайно, знамениті сади кам'яних скульптур. Я ще хотіла ще зробити сюрприз чоловікові, не розповідати йому про подорож прямо, а натякнути, щоб сам здогадався. Отут і знадобилися бублики.