Відлюдько - Інна Земець

           Можу скільки завгодно лаятись на цю дачу, що зненацька впала мені на голову десять років тому, коли двоюрідна тітка вирішила зробити мені подарунок, та люблю я це стерво! Тітку також, звісно. Ранок у Горбах це диво. Сором’язливі перші виблиски сонця пронизують мереживо листя яблунь, спів вранішніх пташок, тихе шарудіння асфальтом велосипедних коліс. Сперечайтеся, мовляв, кожна хата за містом такий ранок тобі подарує. Та й будьте собі праві, як хочете. Але це місце особливе. Хоча, може тільки для мене. Свій дім завжди найкращий. Хай в пилюці з минулого року, але рідний. Тільки тут зранку відчуваю бурхливу енергію, якої бракує в місті. Відчуваю її і зараз, а ще відчуваю як зудить все тіло, погризене комарами, відчуваю як пече гомілка, відчуваю, що вчора треба було хоч вологими серветками помитись.  Що ж, час братися до справ. Тут дача, а не маєток, блага цивілізації вуличні, треба стежиною йти, як відшукаю її у цій саванні. Джунглі, до речі, ой які серйозні – трава аж по груди, а я не гном – 172 сантиметри маю. Далі звичайна вже справа: запускаю насос, набираю відра і миску, йду мити ванну кімнату, веранду, кімнати, скрізь роблю вологе прибирання, вичищаю тримером галявину посеред двору, решту відкладаю на вечір - спека страшна. Палити хочеться просто неймовірно! Тримаюся. Дала собі слово, що заповнений портсигар мені на всю відпустку – підзаправляти не стану. І ось маєш - день перший, а вже лишилося 17 штук. Як повернусь до міста - кину. Точно! Ближче до обіду згадую, що навіть кави ще не пила. Смачна обідня кава потребує неквапливості та перепочинку, ставлю на вогонь гейзерну італійську приблуду, збиваю капучінатором молоко, наливаю кокосовий сироп.  Тягну собі з сараю шезлонг, а він просто диво-дивне, як захопить в полон – не відпустить. Хочеш – сиди, хочеш – підніми ручки крісла та відкинься на спинку і ось в тебе вже напівлежачий шезлонг, що є пасткою для втомленого тіла. Кава смачнюща! Аж закриваю очі від задоволення. І чим пізніше від пробудження її пити, тим більше смакує, мабуть. Зате в приміщеннях чистіше. Лишилося скосити кілька соток джунглів і буде гарно. Хоча ні, гарно не буде – самшити здохли, бачу їх пожовклі трупи вздовж стежини. Інші квіти та кущі ледь жевріють, з осудом визираючи поміж хижих бур’янів. Чи жива мамина роза? Вона її замовляла собі аж з якогось супер-пупер модного розплідника, бо сорт не аби який – видатного британського…квітникаря, або як їх називають. Я з квітів знаю розу, нарцис  та магнолію. Перші – не люблю, другі – ненавиджу, треті – їх красу завжди псують юрби інстаграмників та галасливі діти в ботсаду. Прямую до калитки – роза була посаджена біля входу. А ось і вона – заросла, геть скрізь оплетена якоюсь колючою чіпкою лозою. Підходжу ближче і раптом помічаю…відчинену калитку. Ні, цього бути не може. Але так і є! Підбігаю і хапаюсь за неї, наче таке може виявитись ілюзією. Замок висить на вушці калитки. Наче не погнутий, ніби просто відкритий. Відмітаю думку, що сама відкрила і не помітила. Якби таке й сталося, сам не зістрибнув з вушка привареного до стовпу, висів би відкритий але на обох. Біжу в хату по ключі. Де і хто той таємничий ельф-помічник, хотіла б я знати?! Режим Шерлока у мене слабенький, роблю єдиний висновок, що замок лайно. Адже хтось його просто збив (ідентифікую місце удару за невеличкою вм’ятиною) і повернув на місце. Проте він і зараз працює. Якщо можна сказати «працює» про той шмат залізяччя, що відчиняється від удару і від того навіть не ламається. Виходжу на вулицю, роззираюсь на всі боки – жоден двір не виказує присутність власника на ділянці. Відчуття неприємні, бо на думку спадає лише одне - до мене завітали крадії. Інших очевидних пояснень не бачу. Я ж учора про допомогу не просила, да й не було у кого. А який ще сенс збивати замок не знаючи напевне, чи потрібна господарям така послуга? Злість та спека набирають обертів - треба пройтись. Дорогою може заспокоюсь, та й від морозива б не відмовилась. Замикаю будинок, хвіртку також, хоча великого сенсу в тому не бачу. Ще вчора переживала, щоб у мене хто сіллю не вистрілив, а сьогодні вже й сама від зброї б не відмовилась. 

Дорога до крамниці залита сонцем, асфальт розпечений, аж повітря над ним пливе хвилями жару. За кілька кроків зустрічаю першого знайомого, вітаюся, та не встигаю швидко прошмигнути далі, як  мене хапають у міцні обійми.

       - Марічка, дівчинко моя, якя  радий тебе бачити! – кричить мені у вухо дід Василь.

       - Привіт, діду! – мугичу я, міцно притиснута до його шиї.

Силовий прийом, що на його думку є обіймами завершено, дід відсторонюється та оглядає мене.

       - А ти така сама - чорнява усміхнена красуня! Як мамка і бабця? Живі, здорові? Як живете? Твої у місті лишились чи сюди перевезла?

        - Живі, здорові, на літо до маминої подруги поїхали. Я цього року маю напружений графік, туди-сюди ганяти не зможу, а там і компанія, і дім краще облаштований, і власні колеса – зручніше. А ви тут як?

        - Та добре все, потроху у городі, час від часу пічником підробляю, хоч клієнтів зараз і не багато. Та й таке. Скажи, заміж ще не скочила? Може Дімку мого приголубиш?

        - Ді-і-іду, та досить! Ваш онук мій добрий приятель, як і тогоріч, і десять років тому. З якого б дива я оце взяла і передумала?

        - А ти подумай і передумай! Дивись на мене уважно – бач який гарний? І Дімка під 70 таким буде. Генетика! Хіба ж від такого скарбу відмовляються? – лукаво посміхається, - Дістав онук! Скрізь швендяє як той шолудивий березневий кіт, боюся скоро його сусідні села наганяти почнуть і до мене пузаті дівки попруть. Навесні наче посерйознішав трохи, потім оклигав та як почав собі на прутня вавку шукати!