Відлюдько - Інна Земець

       Ранок починається із вибуху, принаймні, то є моя перша думка. Сполошено зістрибую з ліжка і виглядаю у вікно. Фух, то гроза. Небо крається на уламки блискавкою, листя шмагає дощ. Тож сьогодні у мене знову вихідний, під дощем з бур’янами не поборешся. Дістаю парасольку, виходжу на двір і човгаю калюжами чистити зуби. Ех, добре там моїм в маєтку, не треба попід зливою чалапати. Проте, як би я за ними не сумувала, потрібно відпочити одне від одного – насиділися вдосталь в тісному коридорі, на все життя вистачить того досвіду, тепер би трохи дистанції. День проходить чудово, сиджу в гостях у хаті діда Василя, Діма частує дотепними розповідями, проте виглядає якось розгублено, весь час нервово крутить телефон в руці. Невже плани на вечір під питанням? Щось нове. Раптом телефон оживає і він біжить в сусідню кімнату, відповідаючи на бігу:

        - Ліля? Нарешті! - голос стривожений, закриває за собою двері.

       - Ого, діду, здається відповів боженька на ваші мрії – ми його втрачаємо. Ми, маю на увазі, вільні жінки в радіусі десяти кілометрів. Чули як заговорив?

Дід замрієно посміхається.

         -  Хоч би не зурочити! Тепер сама собі дорікай, дівчино, прогавила свій шанс.

Підводжуся, обіймаю і цілую в неголену щоку, збираюся йти та мене зупиняє його голос:

         - Не біжи, Марічко. Алібі на вчора знадобилося? Шо то за історія з замком? 

         - Розумію, чого йому дівчата весь час поцілунками губи затуляють – балакає Ваш онук без упину!

         - Та іноді ж і цікаве щось дізнаєшся з його балачок.

         - Нема про що розповідати, діду, дурний розіграш.

         - Хто кого?

       - Шо за питання? Звісно, перемога буде за мною! – тікаю під дощ і біжу додому. Його цікавість поки не тамуватиму, це моя маленька помста за те шо збудив мою.

Гроза вже йде стороною, лише трохи доносяться її загрозливі звуки. Навіть це зіпсували, кляті північні сусіди – вкрали щиру любов до негоди. Згадую, що потрібно приділити час роботі, бо відпустка тільки у офісі, а ту що роблю віддалено - без перепочинку, часи не ті, щоб розкидатися фінансами. Так спливають години, затяжний дощ  приємно виграє краплями на листях дерев. Час від часу поглядаю на сусідній будинок – з ранку ні шуму, ні поруху. Точно він там в домовині спочиває чи шо? Тільки про це подумала - тихо прочиняються двері, а потім і хвіртка. Обережно виглядаю, але повз мої вікна ніхто не йде, тож пішов вулицею вниз. Відлюдько в гості зібрався? Чи може стежиною поміж хат в крамницю? Ага, жодного разу в крамниці не був, а сьогодні в дощ поперся. Перш ніж встигаю пояснити собі, що надмірна цікавість то гріх, натягаю резинові сабо, хапаю парасолю і вибігаю з двору. Бачу темне волосся, що щезає за рогом де починається стежина до річки. Пришвидшуюсь і прямую за ним. Стеження на слизькій глині той ще челендж, проте продовжую обережно «вести» свого сусіда. Навіщо? А що ще сьогодні робити? Дощ і сумно. І дуже цікаво. Біля річки скидаю темп і завмираю за здоровенною вербою – нікого. Не може бути! Бачила, що у двір не звертав. Аж раптом помічаю з річки з’являється голова, просто виникає з під глибини. Олександр, а це точно він, бо жодної людини тут більше в такий дощ немає, розкидає руки і починає спритно розсікати воду. Він плаває у футболці? Тобто, йшов під дощем, змок і вирішив не скидати одяг, бо все одно мокрий? На березі ані полотенця, ані штанів, ані мешт, лише свіжі сліди від босих ніг. Річка не дуже широка, але течія жвава, бачу як його поволі відносить по діагоналі. Ближче до того берегу він спиняється і закинувши руки під голову лягає на воду, дозволяючи течії неспішно вести себе вздовж очерету. Бородань - це точно, темноволосий, наче симпатичний, мокре волосся здається геть чорним. Чималий хлопчик, плечі широкі, руки сильні, на вигляд років під 40. Проводжаю його очима допоки не стає соромно. Досить підглядати, не кажучи вже про те, що й починати не варто було. Поспіхом йду назад і, звісно, карма мене наздоганяє. Глина під ногами пливе і я з усього розгону як підрізана занурююсь у величезну калюжу повну рудої води. Чудово пошпигувала. Озираюсь чи нікого нема, скидаю взуття і майже бігом несусь в душ. Стаю під воду у одязі – все одно його потрібно випрати, спочатку хоч трохи глини змию, а потім скину. Карма продовжує карати – вода неприємно холодна, нема сонця – нема теплої води. Одяг вже чистий, але не гріє, просто огидно липне до тіла - скидаю його. І тут розумію, що змиваючи з себе речові докази неправомірного стеження забулась взяти полотенце. Подумки роблю фейспалм і дивлюсь на мокрий одяг, що жалюгідною купкою лежить біля ніг. Ага, спробуй тепер мокре натягнути, дурко цікаве. Але ж і не голяка йти. З варіантів вибираю найочевидніший – закрутитись у душову шторку. Починаю знімати штангу і згадую, що минулого року гарно закріпила її саморізами. Чудоооово, квест стає цікавішим. Тепер я мокра, гола і шторку зняти не зможу. Лишається мокрий одяг. Оскільки місію стеження я розпочала в джинсах і топі, подумки лаюсь так, що мати б насварила. За якихось 15 хвилин я вже не мерзну, а пітнію. Ви коли останній раз вдягали на мокре тіло мокрі джинси скінні? Топ був забавкою та легкою репетицією, пффф, з цим слабаком я впоралась за 5 хвилин. Тепер несамовито кручусь намагаючись проштовхнути ноги далі, щоб підняти штани хоч трохи вище до стратегічного місця. «Давай, зараза, підіймайся, кому сказала! Чого пручаєшся? Як висунула так і всуну. Лізь, кажу тобі, бісова тряпка!» - гарчу від безпорадності. Підіймаю ногу вище, роблю відчайдушний ривок і розумію що моя п’ята точка знаходиться у вільному падінні. Сідницями штовхаю двері і хапаючись за ту кляту шторку для душу падаю на землю. Місію виконано – шторка у мене, з м’ясом вирвана з петельок. Так, дощ все ще накрапує. І тут я чую дивний звук – наче щось скрегоче. Скошую очі наліво і бачу над парканом дві руки, що затискають рот сусіда. Ну, паркан його, руки його, рот його. Бачу нахабні очі, сірі, здається, та не закладатимусь, бо клятий дощ лупить по обличчю і видимість так собі. Він щосили намагається стримати сміх, та це йому не вдається.