Відлюдько - Інна Земець

Восени, поки я відчайдушно намагалася запхати у багажник численні сумки з речами, подруга закривала калитку. На вушка хвіртки треба було накинути захист від вологи, зроблений з половинки пластикової пляшки, та чи занадто поспішала, чи як завжди ручки-з-дупці все вправно зробили – тієї хенд-мейд приблуди з пластику навіть поруч не бачу. А отже, дощ та сніг  з осені минулого року міцно і надійно мурували цей замок іржею. Можна махнути на все рукою, зателефонувати подрузі,  нагарчати і зачекати поки вона мене забере до себе – від її села до мене 20 хвилин автівкою. Та як зустрінемось – шашлик-вино, ще вино, ой як давно не бачились і – бац! – вже кудись завітримось дурниці робити. Не так щоб страшні дурниці. Наприклад, сперти сусідську улюблену квітку. Спонтанна ідея, яку на тверезу голову і в думці не тримали, але після кількох бокалів нестримно припекло помститися їй за те, що воланчик для бадмінтону не схотіла нам через паркан перекинути: «Іграєтє тут, шумітє, сваімі валанчікамі мнє клумбу портітє! А у меня тут только Тігрі-і-ідія расцєтать начінаєт!». І ось вже ранок, голова болить, ще й сусідка голосно бідкається за свою невідомо куди зниклу «Тігрі-і-ідію». Нє, з Нелькою тільки почни, вся відпустка шугоне як вода крізь пальці. План спокусливий, але ж я дівчинка доросла, вже тридцятку розміняла. Вирішила провести відпустку з користю – зроблю як сказала. От аби ж спочатку в двір потрапити. Пізно йти по хатах допомоги шукати, а самій зламати замок нема чим - мушу лізти через паркан. Паркан новий, міцний – два роки як поставили, тож завалитися разом із ним не боюсь. Ще раз озираюсь навкруги, пересвідчуюсь що поблизу нікого немає. Тож в дупу ніхто сіллю не стрілятиме, подумавши що я мародер який лізе в сусідський двір. Сумнівно, що та ружбайка у когось тут є, але дізнатися таким чином точно не хотілося б. Від хвіртки рушаю далі до перехрестя, там паркан перелазити буде простіше – дорога йде вгору і є невеличкий насип. Спершу скидаю рюкзак – полетів у кущі, за ним і сама підстрибую, перекидаю ногу (дякую тобі боже, що не москаль і що паркан зробила з горизонтально розташованими дошками!) і підсліпувато вдивляючись куди стрибаю – потрапляю у двір. Рюкзак знайшовся швидко, підсвічую телефоном і похмурнію – карман порожній, ключів немає.

               - Боже, чого ж я така дурна?! – лаю себе, бо  розумію, що ключі досі стирчать в замку хвіртки. З того боку.

Затишне українське село, місячна ніч, цвіркуни влаштували вокальний двобій з річковими ропухами, комарі вже призначили мене почесним донором села Горби, а я тут легкою атлетикою мушу займатись. Та ні, не легкою. З того боку біля паркану є насип, а з цього – рівнесенько, так просто не перестрибнеш. Десь під сараєм має бути колода для дров, піду шукати собі заміну драбини. Ох і важкий той пеньок! Ще й слимак на ньому – друга гидота у моєму топ-листі мерзенності, перше місце досі за хрущами. Темно - хоч навпомацки йди. Так і роблю, бо стежина геть накрилася травою. Не дача, а бісові хащі. Та ніхто крім мене в тому не винен. Весь травень думала, що найближчими вихідними поїду у Горби. Та потім тиждень, другий, місяць, справи, поїздка до своїх, знову справи… Кому ще ту бісову дачу доглядати? Дотягнула ось і маю. Нарешті разом із пеньком дістаюсь паркану, лізу вгору, перестрибую, підбігаю до калитки.         

            - Та що ж за клятий вечір в цій благословенній місцині! – нема ключів, мабуть випали з замку, а трава висока, шарудіти не перешарудіти. І телефон лишився в рюкзаку по той бік паркану. Поки комарі виписували мені другу грамоту за донора місяця (або й року) я знову як той Бубка без шеста стрибаю за паркан. Приземляюся, звісно, на пеньок. Добряче прикладаюсь до нього ногою, мацаю шкіру, підношу пальці до обличчя і відчуваю характерний металічний аромат. Гей, комарі! Звіть всіх своїх! Не соромтеся – пийте просто з джерела, тільки хоботками більше не штрикайте. Алгоритм той самий: пеньок, підтягнутися, перекинути ногу, зістрибнути. Тільки вже з телефоном у кишені. Під яскравим променем ліхтарика ключі знаходжу швидко, стрибаю у двір обережно – пеньок вже з пам’яті не йде. Не дача, а форт Буайар, хай би йому луснути! Нога подерта, калитка зачинена, на руках труп слимака, у волоссі уламки сухих гілок, всі відкриті ділянки шкіри покусані. «Марічка, ти багіня!» - класика! Штурм власної дачі виснажує, до хати ввалююсь з останніх сил. Прибратися  б, хоч пил протерти, та з бажань - лише трохи порюмсати, шкодуючи що така дурна й нещасна та й спати завалитись. Кімната зустрічає мене тепло – пильною задухою. Клацаю пробками – добре хоч світло є, за містом всяке буває. Прочиняю всі вікна – блаженне відчуття! Завжди складаю на зиму посуд в міцну герметичну пластикову коробку і лишаю запечатаний бутиль води, про всяк випадок, тож чай з чистої чашки мені буде, а решта – спатиму як та свиня, на нерозкладеному дивані, просто подушку візьму. А, ще ж донорську річку подивитись треба. Дістаю вологі серветки, обережно протираю  збиту шкіру на гомілці – пече, зараза! Щоб мало не видалось ще й спирту добряче пшикаю – з ковідних часів звичка лишилась, так і ношу його з собою в розпилювачі. Добряче таки шкрібонула ногу, не просто подряпала – пропорола. На рвану рану не тягне, але бинтувати треба. Хвилин за 20 в піжамі виходжу на веранду, заварюю чай, розбавляю окріп прохолодною водою з бутиля (так, у деяких релігіях то вважається збоченням – просто живіть із цим). Перед тим, як впасти на припалий пилюкою диван понад усе хочеться зробити кілька глибоких затяжок. Так, пам’ятаю, що хочу кинути, але самі бачите – незаплановані пригоди зі стрибками у висоту, маю себе винагородити. Та нема чим - не можу знайти портсигар. Запальничка є, а з курева – тільки віник. Ні, ні, ні, ні! Приречено дивлюсь у нічну темряву. Поки я робила ті дурнуваті стрибкові вправи, портсигар стопудово випав десь під парканом. Сподіваюся, по цей бік. Марні сподівання. Ліхтарик невблаганно висвітлює реальність – стрибай коза, на вулиці твоя омріяна цигарка. От добре було б саме в цей момент сказати: «Це знак, як нема – то й доля така, отже кидаю палити. Прямо так і зразу!». Дзузьки! Пеньок на місці, лізу. Цього разу телефон з собою, а отже за кілька хвилин шастання кущами тримаю в руці омріяний портсигар. Останнє в цю ніч приземлення проходить добре, тільки піжама десь перечеплюється та рипінням ниток натякає, що не все пройшло гладко. На десерт маю миготіння перед очима – здається ніби яскраво вмикається і одразу вимикається світло. Алєс гут, Марічко. Опівніч зустрічаю святково – в рваній піжамі, з охололим чаєм в якому втопився метелик та цигаркою. Другу прикурюю від першої – отакий дурний вечір. Привіт, Горби! Приїхало столичне дурко порядки наводити!