Відлюдько - Інна Земець

           Під заспокійливе хитання вагону, за вікном пливли пейзажі заміського життя. Милі оку ліси, лани, заміські будинки – все таке ж гарне і тихе, як колись, коли вухо ще не було нашорошене розрізняти звуки ППО та стрілецької зброї. Сюди ще не дісталося пекло, яке наприкінці зими знову міцно вчепилося своїми жадібними пазурами в наше життя, безжально намагаючись пошматувати його рештки. У електричці як завжди було занадто тісно і спекото, але віднедавна я навчилася відфільтровувати дрібниці, що так дратували мене раніше. Задуха, натовп і лупате смердюче чудовисько що сидить поруч і заливає в себе пиво? Так, дрібниці. Все дрібниці, коли можеш собі дозволити поринути в ілюзію мирного життя бодай на деякий час. Голосно поскрипуючи, електричка починає зупинятись, я підхоплюю свій рюкзак й стаю у хвості довгої змійки, що поспіхом звивалася на вихід. Полустанок, всі стрибають з високої підніжки на низький асфальтований перон як десант, бо поїзд поспішає, багато часу немає – зістрибуй або їдь далі. Сутеніло,  на більш ранню електричку не встигла, а до ранку чекати не хотілося – занадто спекотно у бетонних нетрях столиці.  Я не була в Горбах с вересня минулого року. Завершуючи дачний сезон ніхто і гадки не мав, що у березні замість дачного клопоту ми випробовуватимемо свої нерви на витривалість. Нам дуже пощастило -  міста навала не торкнулася. Я навіть не втратила роботу, хоча зарплатня стала меншою і виникла потреба шукати підробіток. Раніше це б засмутило мене значно сильніше, та зараз добре розумію, що такі втрати це дрібничка за всі вісім років кривавої щоденної данини. У квітні я таки вмовила маму і бабусю поїхати з міста до тітки Світлани. Вони з мамою приятелювали так давно, що вважали себе сестрами, тож запрошення просити було не треба – для нашої родини її двері завжди були відчинені. Важко визначити, яку місцину зараз можна вважати безпечною, але село де вона жила поки видавалось саме таким. Як і Київ, зрештою, але ж літо в місті вони не проводили вже багато років. Оскільки я мала тепер дві роботи, довелося пояснювати своїм, що Горби цього року не варіант. Так, повітря там прекрасне, але вільного часу в мене буде обмаль – часто відвідувати не зможу, тож літнім людям варто обрати місцину де все необхідне поруч, а не за п’ять кілометрів пішака. Довгі вмовляння спрацювали і мої рідні поїхали, а я лишилась в місті. Травень промайнув непомітно і от тільки зараз я вперше за рік їду на свою дачну ділянку.  Складно навіть уявити, на що в червні схожий двір, неприбраний аж з минулої осені. Мабуть, хащі непролазні! Нема куди тягти, до того ж і на основній роботі півтора тижні відпустки дали, а друга робота  в мене дистанційна. Не було більше причин відкладати подорож, тож рушила. Вечір спекотного дня поки не обіцяв омріяної прохолоди. Розпечена грунтовка, місцями мощена щебінкою,  досі гаряче пашить. Дякую небесним силам, що вже червень, хоча крокувати  пательнею не дуже приємно, але ж є й гірші випробування. Такі, наприклад, як ця ж вечірня дорога в травні. Сподівалася насолодитися приємним весняним повітрям, а довелося стрімголов бігти, енергійно вимахуючи руками та присідаючи що три кроки, відбиваючись від ескадрильї хрущів. Хіба ж я знала, що восени вздовж дороги висадили самі лише вишні? І не те щоб вони цілеспрямовано атакували, просто окрім мене на тій дорозі більше ніщо не стояло між ними і омріяним деревом. «Хрущі над вишнями гудуть…».  Аби їм луснути до бісової матері! «То ти модна, фо-о-обію собі вигадала» - пореготала подруга і поставила на звук повідомлення огидне дзижчання. Стерво, що з неї візьмеш! Від того моторошного звуку мої руки досі мимволі підіймаються і боязко затуляють голову. Мабуть, мені до скону вистачить вражень від їх чіпких лапок, що плутаються у волоссі. Тож сьогодні мандрівка була легшою. Просто пилюка і спека. Поволі пасажири електрички розійшлися своїми стежками і на головній дорозі я лишилась на самоті. Сонце наостанок підморгнуло і покотилося вниз, ховаючись за деревами на обрії. Повіяло свіжістю – річка, а отже до будинку лишилось крокувати хвилин десять. Ось тепер мандрівка починає мені подобатись. Роззираючись на всі боки поволі йду до річки – на іншому березі кілька парочок та одна галаслива компанія, вечірні купання тут популярні. На моєму березі в очеретяних заростях зазвичай збираються рибалки, та сьогодні їх не бачу. Присідаю на крутий схил на травичку і заплющую очі від кайфу. Ось вона, приємна прохолода. Та довго не радію, біля води  в таку пору комарів чимало. Може як закурю їх поменшає?  Дістаю з кишені рюкзаку портсигар і запальничку. Визнаю, трохи пафосні речі, тому на роботу їх ніколи не беру, але вдома користуюсь постійно - вони для мене безцінні. Перша затяжка аж паморочить у голові – палю вперше за тиждень, намагаюсь позбутися цієї звички. Вже вкотре.  І так кожні півроку. Вже не першу п’ятирічку. Мій дим комарів не лякає, гризуть щосили, тож несамовито їм аплодую і рушаю далі. Якою б спокусливою не здавалась думка ще трохи насолодитися річкою, вже насувається темрява. Решту шляху долаю швидко, розглядаючи світло у вікнах будинків обабіч стежини. Чимало тут дачників, думала більше народу розбіглося, тікаючи від чуми з за поребрика. А от біля мого будинку вочевидь сусідів немає, скрізь всі вікна темні. Тітка Надя минулого року померла, а її син з невісткою тут не часті гості. Інші сусіди давно будинок продали невідомо кому, тогоріч крізь шпарину у паркані бачила, що газон доглянутий, та нових господарів досі не зустрічала. Інші сусіди як не пили тут, то у місті гульбенили. Мабуть, поки столичних сусідів «тішать». Ну й добре, тож і сама нікого не потривожу і відпочиватиму  у повній тиші – кайф! А ось і калитка. Підсвічую собі телефоном, швидко встромляю ключ у замок, намагаюсь провернути і…нічого, намертво закляк – ні чичирк! Ключ той? Той. Замок заіржавів, зараза!

            - Я точно її приб’ю! – вголос згадую «незлим тихим словом» свою подругу,- Ну шо за людина?!