Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Енжела, я не знаю... чесно...
— Ділане...
— Мені ніхто нічого не каже, — в серцях відповів чаклун, підтискаючи губи та відводячи погляд. — Я ж не член Ордо... поки що…
— Але ти щось знаєш? Правда? — Все-таки намагалася я пробити його броню.
— Я лише припускаю… — приречено зітхнув він, повертаючи на мене свій погляд.
— Що саме? — Я відразу схопилася за соломинку.
Хлопець гучно видихнув.
— Ну, гаразд, — заплющивши очі та приклавшись до перенісся, розпочав він. — Але я наголошую - це лише мої здогади. Потрібно дочекатися офіційної заяви Ордо.
— Кажи вже!
— Мені здається, це прихильники CultusLaurent. Неспроста кілька тижнів тому вони з'явилися в Аюнтаменто. Мені здається, це якось пов'язано із тобою.
— Зі мною? Але до чого тут я? — Щире нерозуміння деренчало у моєму питанні.
— Свого часу вони переслідували твоїх батьків… І… — Знітився та зам'явся хлопець, знову відводячи від мене свій погляд. — І, швидше за все… це саме хтось з них убив їх.
— О, творці… — самими губами прошепотіла я, приголомшена.
Живучи серед Семінів я підсвідомо змінила свою віру. Я більше не вірила в Бога, як в єдиного творця всього живого. Усі Семіни вірять у Творців, Нефілімів та Альвів. Вони звертаються до них у скрутну хвилину, моляться і поклоняються їм, дякуючи за своє існування.
— Ордо багато століть веде полювання на прихильників CultusLaurent, але всі вони затято вірять у свою мету. Бувши спійманими Ордо, вони відразу ж вбивають себе, щоб зберегти таємниці руху. Серед Семінів говорять, що це якесь закляття. Не знаю. Дуже мутні та схиблені вони.
Що це повинна бути за мета, щоб добровільно віддавати своє життя задля збереження якихось таємниць? Не встигла я замислитися з цього приводу, як чаклун продовжив мене приголомшувати.
— Я припускаю, вони знають, що дитина Альва Аріелли знаходиться в Академії, — на якийсь час в кімнаті повисла тягуча тиша. — Чого вони домагаються, я збагнути не можу... Але абсолютно точно впевнений у тому, що їхня мета - це Серце Атлантиди. — Хлопець збентежено, мимохіть глянув на мою праву руку.
— Ох… — лише і спромоглася зітхнути я.
— У цих стінах тобі нема чого боятися, янголятко, — по-своєму зрозумівши моє зітхання, посмішив заспокоїти мене друг. Ділан упевнено посміхнувся та ніжно погладив мене по щоці.
Проте я помітила хвилювання в емоціях хлопця, попри його старання приховати його у цю хвилину. Я не можу бути метою цих схиблених фанатиків! Якби це було саме так, Ордо мене б попередило... Цілком точно вони б убезпечили мене. Але ж вони не знають, що каблучка на моєму пальці, і є Серце Атлантиди... Чорт! Треба було їм розповісти… Тепер я починала картати себе за свою скритність та недовіру.
— А що це взагалі таке CultusLaurent? — Мені закортіло більше зрозуміти можливі мотиви цих людей.
— Ооо... ця історія стара, як сам світ, — хлопець зручно вмостився поруч зі мною, й натхненно почав розповідати історію.
Сотні століть тому, коли Альв уперше подарував свій Дар одній людині, і вперше прокляв другу, тоді й почалася ця історія. Це була епоха, коли Альви винагороджували гідних людей "Дарами", і карали негідних "Прокляттями".
До наших часів дійшли лише легенди та перекази минулих подій. Навінь найстаріший вампір Ордо не застав тих часів особисто. За легендою жила в ті часи Альв, на ім'я Фрейя. Вона покохала людину. Покохала відкрито, чисто, сильно, безкорисливо. Так любити вміють лише Альви. Він покохав її у відповідь. Вони були щасливі. Дуже щасливі.
Одного дня Фрея попрохала своїх старійшин дарувати своєму коханому Дар. Адже вона вважала його найгіднішим із найдостойніших людей. Альви винагородили його Даром, і Ларану відкрився світ магії, так звали її коханого. Зовсім новий для нього світ. Ларан був першим, в сучасному розумінні, чаклуном. Фрейя особисто навчала коханого, наставляла його. І згодом Ларан став найсильнішим магом, який тоді жив на землі. Завдяки магії час для Ларана плинув не так, як для звичайних людей. Він старів дуже повільно, але все ж таки старів.
Довгі роки Фрейя та Ларан жили щасливо, у гармонії, щирості та світлі. Але одного дня все змінилося. Ларан дізнався про існування істот ночі, вампірів. Заздрість та лють пустили коріння в його душі. Тоді він увірвався в особисті покої Фрейї та став вимагати від неї відповідей: “чому є хтось сильніший за нього, швидший за нього, а найголовніше хтось, хто зовсім не старіє? Майже безсмертний!”. Фрейя кинулася заспокоювати коханого, пояснюючи йому, що бути вампіром - це не дар, а навпаки, це прокляття. Однак Ларан чув лише те, що хотів почути. Він загорівся ідеєю та бажанням мати не тільки магію, а ще й фізичну силу, і найголовніше - безсмертя.
Він став благати Фрейю дарувати йому це. Дівчина була настільки сильно засліплена любов'ю до нього, що не помітила як його душу заполонили жадібність, заздрість, жорстокість. Всупереч його вмовлянням, Фрейя відмовилася виконувати його прохання. Вона намагалася наставити коханого. Запалити світло його душі. Але було вже занадто пізно. Темрява поглинула чаклуна. Ларан зрадив Фрейю. Він вкрав частину її сили. Маг уявив себе всемогутнім. Він вирішив, що йому під силу самому створити таку магію, яка зробить його безсмертним та наймогутнішим Семіном на землі.
Досить швидко він знайшов одне зі створінь ночі. Ним виявилася дівчина, на ім'я Немайн. Її душа була чорніша за найтемнішу ніч, але прокляття Альвів зламало її. Ларан скористався слабкістю духу вампірші, й спокусив її. Немайн не змогла встояти, вона закохалася в мага. Ларан безжально користувався її любов'ю, він експериментував із її кров'ю, плоттю, силою та здібностями. Таким чином, якось одного разу він винайшов спосіб створення нових вампірів.
Рік за роком безкомпромісно минав час, і маг старів, хоч і повільно, але все ж таки старів. З кожним прожитим роком він ставав все більш одержимим своєю ідеєю. В болісній безнадії Ларан наважився сам перетворитися на вампіра. Він створив обряд. Він все розрахував. Він винайшов заклинання яке повинно допомогти йому переродитися вампіром, але зберегти його магічні здібності. І Ларан переродився.
