Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Альо! Земля викликає Енжелу! Чого зависла? — Дівчина помахала долонею перед моїм обличчям.
— Я? — Я і не помітила, як поринула у свої роздуми. — Ні... я думаю...
— Нумо, їдьмо. Прошууу... Прошу. Прошу. Прошу.
— Добре. Тільки не надовго. — Врешті здалася я під натиском величезних Бембі оченят.
Подруга радісно заплигала, на, що я грізно шикнула. Ми врешті-решт знаходилися в храмі знань, бібліотеці. Я хутко закинула речі до кімнати, взяла ключі від автівки, і за пару хвилин мне вже виїжджали із просторового паркінгу. Сібіл зробила гучніше музику, заплющила очі, та відкинула голову на крісло. Але біля виїзду з Академії дорогу нам перегородив якийсь чоловік.
— Гей! Провалюй з дороги! Нам потрібно проїхати! — Неочікувано грубо вигукнула Сібіл, висунувшись у вікно.
З нею щось коїться. Вона сама на себе не схожа.
— Це неможливо. Повертайтесь назад. — Стримано та сухо відповів чоловік.
— Це ще чому? — Обурилася вовчиця.
Я одразу зиркнула на небо. Хм… Місяць ще не повний. Тоді причина недоречної агресії дівчини в чомусь іншому.
— Люба, — я взяла її за руку, та трішки скиснула, привертаючи увагу. — Не нервуй. Зараз ми все з'ясуємо. — А потім вже звернулася до чоловіка, що стояв немов статуя. — Перепрошую, а у зв'язку з чим нам заборонено виїзд із території Академії?
— Розпорядження Деканів. Адептам забороняється залишати територію. — Твердо, але вже більш емоціонально відповів вартовий.
— Чому це? Що трапилося? Це взагалі то обмеження прав свободи! — Знову втрутилася запальна дівчина.
— Пані! — Чоловік грізно рикнув, його очі спалахнули. — Розвертаємо машину і їдемо назад! — Буквально прогарчав він.
Перевертень, одразу відзначила я. Сібіл аж ледь не вдавилася, набраним у груди повітря, від обурення. Проте я сильніше стиснула її долоню у своїй.
— Чшш… тихіше, — прошепотіла я подрузі, переключаючи автівку на задню передачу.
Більше ми не стали сперечатися, розвернули машину та рушили назад.
— Це якось дивно… — зронила я задумливо.
— Це обмеження прав людини! Я сьогодні ж з'ясую, що це за свавілля!
— Не кип'ятися, Сібіл. Скоріш за все у Деканів є розумне пояснення.
— Я це так не залишу! — Продовжувала лютувати дівчина.
Такою розлютованою свою подругу я ще не бачила. І це мене хвилювало навіть більше, ніж дивний наказ Деканів.
— Люба, у тебе все добре? — Зупинивши авто і пильно подивившись в очі дівчині, турботливо запитала я.
Вона на мить застигла, та відвела погляд.
— Так… Пробач, ти маєш рацію. Я поводжуся дивно. Це все стрес. У мене все добре. Просто треба відпочити. — Дівчина розтерла напружену шию й мило посміхнулась. Я не повірила їй.
— Сібіл, ти можеш на мене покластися абсолютно в будь-якому питанні.
— Я знаю, люба. Все добре. Правда. Просто я голодна та засмучена.
Я не мала права вимагати від дівчини щирості, бо сама неодноразово приховувала від неї секрети, і продовжую це робити надалі. Тож якщо вона чогось недоговорює, вона має на то право. Я хвилююся за неї, саме тому буду просто поруч.
— Окей, — посміхнулася я подрузі.
Я намагалася вкласти у свою посмішку весь спектр своїх відчуттів, щоб вона все зрозуміла. І вона, здається, зрозуміла, бо хитнула головою та посміхнулася мені у відповідь.
Припаркувавшись, ми попрямували до обідньої зали, бо наша вечеря в ресторані накрилася. Наївшись досита, Сібіл трохи прийшла до тями, але повністю охолонути у неї не вийшло.
— Ні, я просто не можу повірити... Врешті-решт вирішили десь вибратися, а тут цей амбал. Ні, ну ти бачила, як він загарчав!
Я уважно слухала та щиро намагалася розділити обурення подруги. Але краєм вуха почула розмову дівчат за сусіднім столом, і вона чомусь привернула мою увагу.
— Кріс з дівчатами так і не з'явилася... Про них так нічого і невідомо… — Сумно зітхнула перша дівчина.
— Це на неї зовсім не схоже. Три дні. Її немає вже цілих три дні. Я дуже хвилююсь. — Голосом, що поник відповіла друга дівчина.
— Я знаю. Я теж. Я теж... Ордо шукає їх... Вони думають, що дівчатка втекли...
— Це маячня! Тут її життя! Ми її сім'я, їй більше нема куди піти!
— Чшш... Я знаю, мила, знаю... Ми її сім'я. І вона обов'язково повернеться до нас.
— Я так хвилююся... (схлип)... У мене погане передчуття... (схлип)... А раптом з нею, щось сталося... (схлип)...
— Чшш... з Кріс все в порядку. Вона повернеться…
Жахливо. Хтось зник. Тіло прострелило крижаним тремтінням. Холодний, липкий піт поповз спиною. З роздумів мене висмикнув знайомий, сексуальний шепіт чоловіка біля мого вуха.
— Привіт, красуне.
Я трохи сіпнулася від несподіванки. Хлопець усміхнувся, й накрив мої губи своїми, у пристрасному поцілунку.
— Гей! Ідіть у кімнату! — Вигукнула Сібіл, та запустила в нас щось взяте зі своєї тарілки, але Скай спритно це спіймав.
— Сестричко, ти чого така груба?
— Ніяка я не груба! Я не проти цього всього… — Сібіл обвела нас своїм тоненьким пальчиком. — Але тримайте себе в руках!
— Хах... Можна подумати, що ти вперше бачиш мене з дівчиною. — Хлопець спишна посміхнувся, і ще сильніше обійняв мене.
— Отож-бо, що не вперше! — Вона перевела грайливий погляд на мене, і я побачила, як у її очах забігали чортенята. — І навіть якось я, випадково, застукала його за...
— Сіб! Не смій! — Грізно рикнув вовк, перебиваючи розповідь сестри.
Я не стримавшись подавилася сміхом.
— Добре, подружко... я тобі потім якось розповім, — хитренько й багатообіцяюче підморгнула мені вовчиця.
— Тільки спробуй! — Пригрозив їй хлопець.
— Я подивлюся на твою поведінку, братику, — задоволена собою, промуркотіла дівчина.
Цей раунд однозначно був за вовчицею. Не знаю, що в неї є на нього, але за виразом обличчя можна припустити, що це сором'язлива історія з дитинства мого самовпевненого, гордого вовка, що подорослішав.
