Серце Атлантиди - Аврора Лав

Навколо безпросвітна темрява. Я часто моргаю, в надії хоч щось побачити. Порив крижаного вітру збиває мене з ніг, і я падаю вниз. Я лечу в невідому безодню. Але мені не страшно... Почуття самотності, безвиході, розпачу, мороку, безнадії переповнюють мене... Але не страх.

Я сильно стиснула руки в кулак і заплющила очі, в очікуванні удару. Стоп. Якісь дивні відчуття. Що? Я розплющила очі.

Я стою на краю Дзеркала Душі. Пильно вдивляюся у своє відображення у Живій Воді.

Чим більше я дивлюся, тим менше впізнаю себе. Очі наповнюються тугою та... болем? По щоках починають котитися сльози. Червоні сльози... Кров? Я намагаюся змахнути їх. Витерши обличчя, дивлюсь на свою долоню, але нічого... Рука чиста, щока суха.

Здивовано, знову переводжу погляд на своє відображення. Дівчина у віддзеркаленні вже дуже невиразно нагадує мене. Вона в агонії. Про це свідчать емоції застиглі у її очах. Повільно, але впевнено хвиля болю накочує на мене. Проте цього разу все інакше. Це не фізичний біль, як бувало раніше. Це щось зовсім інше... Душевний біль? Дівчина у відбитку тягнеться до мене рукою.

Але як це можливо? Я судомно хапаю ротом повітря, задихаючись від паніки.

— Ось чому свого часу Альвхейм щезнув.

Я різко обертаюся на тихий голос. Позаду мене стоїть Аделаїда.

— Що? — Запитую я, незрозумілим поглядом дивлячись на дівчину. Голова відмовляється думати. Свідомість, немов у тумані. Мене душать емоції.

— Така сутність Альвів, — щиросердно відповідає жінка. Але від цього зрозуміліше не стає. Тоді вона продовжує своє пояснення. —  Ми здатні бачити світло душі, але, на жаль, не тільки його. Все те зло, що зродили люди, ми відчуваємо на іншому рівні. Ти маєш навчитися контролювати це. Навчитися пригнічувати своє сприйняття... Інакше ти не виживеш у світі людей... Емоції поглинуть тебе.

— Але як мені це зробити? Я не розумію… — Розгублено запитала я. Мене починала дратувати загадковість Берегині Дзеркала Душі.

— Дивись на світло...

— Що?

Я повільно розплющую очі. За вікном яскраво світить сонце. Зважаючи на проміння, що проникає крізь тонкі фіранки, можна зрозуміти, що на дворі стоїть день. Я відчувала важкість та млявість у всьому тілі. Голова була важка від думок. Я зовсім не хотіла вставати, та й взагалі ворушитися.

Пазл у моїй голові почав складатися. Ось чому я вчора була впевнена, що та бідна дівчина є чиста душею. Я відчула це. А ще я відчула весь біль, що вона зазнала перед смертю... Колючі мурашки забігали шкірою. Липкий піт проступив від надлишку емоцій. Щокою скотилася самотня сльозинка.

Аделаїда сказала, що треба навчитися це контролювати... Але як? Дивись на світло. Але, дідько, як це розуміти?

Скрип дверей привернув мою увагу. Я підняла голову та повернулась. У дверях стояв Скай, в руках він тримав тацю.

— Доброго ранку, принцесо. Не хотів тебе збудити. — Здавленим голосом, привітався хлопець.

Щось було у ньому незвичне… Почуття провини? Переді мною стояв боязкий хлопчисько з опущеними очима, а не нахабний, самовпевнений вовк, яким я звикла його бачити.

— Я вже... загалом, прокинулася… — відповіла я слабким голосом, відвертаючись до вікна.

Хлопець невпевнено підійшов до мого ліжка і поставив на нього тацю, на якій були: кухоль ароматної чорної кави, молочниця, глечик з апельсиновим соком, два великі круасани, тост з авокадо і лососем, французький омлет, йогурт з гранулою та свіжими ягодами.

— Я приніс тобі пізній сніданок. Не знав, що ти захочеш, тож… ось. — І хлопець кивнув на пишне застілля, що розгорнулося на моєму ліжку.

Тиша. Я не знала, як реагувати. Після вчорашнього... я була невпевнена у собі... у нас…

Мені вже доводилося бачити щось схоже раніше. Одразу згадався Еван. І серце якось дивно заколотило. Я міцно підтиснула губи, і сіпнула підборіддям, відганяючи непрохані емоції. Чому через стільки часу мене й досі не відпускає цей чоловік. Зараз у мене вистачає драми у житті, і навіть в таку мить я згадую його. І занадто дивно реагую. Навіть лише про згадку про цього вампіра.

— Як ти себе почуваєш, люба? — Невдовзі спитав Скай, намагаючись зазирнути мені у вічі.

— Люба? — З легким смішком вимовила я, сідаючи на ліжко.

— Пробач мені.

••••••

У п'ятницю всі заняття скасували. На вечір було назначено загальний збір у великій залі. Весь день в Академії панувала гнітюча атмосфера. До призначеного часу до великої зали почали стікатися адепти, професори та служителі Ордо.

Я стояла в натовпі, гостро відчуваючи загальний тягар та тривожність. На спеціальне підвищення зійшли Декани. Вони принесли свої співчуття рідним та близьким загиблої. Запевнили всіх, що обов'язково відшукають та покарають винних. Переконливо попросили дотримуватися комендантської години, і не залишати стін Академії, на невизначений термін. А ще, запевнили всіх, що перебування в Академії є абсолютно безпечним.

У натовпі я зустрілася поглядом з Діланом, він сіпнув куточками губ, у натяку на посмішку, й злегка кивнув на знак вітання. Скай, що стояв праворуч від мене, помітивши, куди я дивлюся, сильніше обійняв мене за талію і притиснув до себе. Тільки після того, як Ділан відвів свій погляд, я звернула увагу на ліву руку друга. На його руці повисла струнка, висока блондинка, яка міцно стискала його долоню у своїй.Вона нахилилася до вуха чаклуна й щось шепнула, після чого Ділан притягнув її до своїх обіймів. 

Щось болісно сіпнулося всередині мене. Туга і гарячі ревнощі. Я ледь стрималася аби не застогнати в голос.

Я нестерпна егоїстка! Я маю радіти за особисте життя друга... а, що натомість я відчуваю? Фу... сама собі огидна! Ділан, мабуть, найбільше у цьому залі заслуговує на щастя. Не смій все зіпсувати! 

Дала я сама собі настанови, при цьому спопеляючи поглядом руку друга, яку обвила найгарніша дівчина на землі.

••••••