Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Аааааааааааааааа!
Усі відразу замовкли й зупинилися. Несамовитий крик долинав із головного холу.
— Хутко йдіть в кімнату до Ен, — гримнув вовк, швидко поцілував мене в скроню, та бігцем кинувся вниз сходами до джерела шуму.
Тілом поповзли крижані мурашки, від напруження волосинки встали дибки. Сібіл схопила мене за руку і невпевнено почала тягнути у бік житлового крила.
— Ходімо... Краще зробити так, як сказав Скай. — Тихо прошепотіла подруга.
По її виразу обличчя та спалахах у карих очах було помітно, що дівчина налякана до чортиків. Втім, як і більшість адептів, котрі по цей час чули цей несамовитий зойк.
Я перекинулася через масивні пірила та подивилася вниз сходами. Єдине, що я побачила, це як до холу збігався натовп.
— Я з'ясую, що трапилося і повернуся, — кинула я, вивільнюючи свою долоню.
— Ен, ні, — дівчина перехопила мене сильніше. Її чіпка хватка міцно стиснулася на моєму запʼясті.
— Може їм потрібна допомога… — Я все ж таки вивільнила свою руку, і побігла вниз сходами. — Будь у своїй кімнаті! — Наостанок, не обертаючись, крикнула я подрузі.
Поки я бігла, нестримний крик припинився. У холі та на сходах, що до нього вели панував хаос. Безліч роззяв, яких привела сюди цікавість, якою була і я, товпилися та перешіптувалися.
Зупинившись на сходинці, переді мною відкрилася жахлива картина: посеред холу лежало понівечене тіло рудоволосої дівчини, а над нею в істериці билася, та сама дівчина з обідньої зали. Її намагалася відтягнути та заспокоїти друга дівчина.
— НІ! — Вила бідолашна дівчина, захлинаючись сльозами.
Я закрила рота долонею, утримуючи судомне зітхання. О, жах! Ком застиг у горл, очі почало пощипувати від сліз, котрі я намагалася стримати.
Зрозуміти, що посеред холу, на кам'яній підлозі, лежить дівчина, можна було тільки по яскраво-рудому, довгому волоссю. Все її тіло було залите кров'ю, здавалося на ньому не залишилося живого місця, воно все було сполосоване. У повітрі відчувався металевий запах крові, бруду та тіла, яке почало розкладатися.
— Всім негайно розійтися по своїх кімнатах! — Луною пролунав грізний голос Декана Стюарта.
Натовп почав перешіптуватися, але йти ніхто не поспішав. Найвідважніші, ховаючись за спинами товаришів, почали вигукувати запитання:
— Що трапилося?
— Вона жива?
— Хто з нею це зробив?
— В Академії небезпечно?
— Куди дивилися Стражі?
— Як Ордо це допустило?
— Я сказав, НЕГАЙНО ВСІ РОЗІЙШЛИСЯ ПО КІМНАТАХ! — Нелюдський, внутрішньоутробний рик, ударив по барабанних перетинках.
Здавалося, самі стіни завібрували від цієї звукової потужності. Я не витримала, і затиснула вуха руками, серце зі страху впало в п'яти. Ноги затремтіли та підкосилися, я ледь втрималася, щоб не осісти на підлогу. Непереборна хвиля сили пройшла приміщенням.
На той час у хол збіглася вже вся адміністрація.
— Проявіть хоч трохи чуйності та співчуття! Тут нема на що дивитися. — Закликала Декан Роджерс, викинувши долоню вперед, та стрімко наближаючись до дівчат.
Скоріш за все відьма жбурнула якесь заклинання, бо дівчина перестала битися в істериці та вивертатися із рук подруги.
— Ми зробимо офіційну заяву, а до того часу - величезне прохання всім залишатися у своїх спальнях, — Прогримів голос ще одного Декана. Вампір вже схилявся над тілом постраждалої.
Стражі, що наспіли, стали тактовно виправдовувати всіх "глядачів". Жах скував мої кінцівки, я була не в змозі навіть поворухнутися, тільки й витріщилася невидючими очима на те місце, де ще миттєвість тому лежав труп молодої дівчини. Теплі долоні обійняли мене за плечі, я сіпнулася від переляку.
— Гей, янголятко, не бійся, це я, — прошепотів чаклун у мене над вухом, розвертаючи мене у бік сходів. — Пішли, я проведу тебе до кімнати.
Я лише ледве хитнула головою, та слухняно поплентала у заданому напрямку.
Перший раз у своєму житті я бачу таку жахливу та жорстоку картину. Так, була купка вбитих Еваном вампірів, але це інше... Тендітна, беззахисна дівчина... на її місці могла бути будь-яка... могла бути я…
Йдучи в гору, я обпеклася об ревнивий погляд Ская, який стояв унизу і, здається, допомагав Стражам. Я відчула хвилю його емоції, що вдарила по моєму сприйняттю, але у мене не було сил на це реагувати.
Зайшовши у гнітючому мовчанні до моєї кімнати, Ділан посадив мене на ліжко і подав склянку води.
— Ти як? — Обережно запитав хлопець, погладжуючи мене по спині.
— Не знаю…
Щось усередині мене надломилося. Я перейнялася горем цієї бідної дівчини, я немов ввібрала в себе це нещастя.
— Хто... хто міг таке вчинити... і навіщо..? — Тихо прошепотіла я, залазячи під ковдру. Мене бив сильний озноб.
Скільки жорстокості… О, творці… О, святі Альви… Вона була чиста душею, а хтось… Який жах…
Сльозинка скотилася по моїй щоці. Ділан заліз поряд зі мною на ліжко, чуйно прибрав сльозу, поцілував у маківку та міцно обійняв. Я уткнулася носом у груди друга. У його обіймах я відчула себе у безпеці. Так ми й сиділи, майже нерухомо. Тільки груди розміряно здіймалися від глибокого дихання. Через якийсь час, не змінюючи положення, я порушила тишу.
— Що трапилося? — Хрипким голосом запитала я.
— Я не знаю... Я почув крик, і побіг на звук, а там… — Голосом сповненим жалю та безсилля, відповів чаклун.
— Вона була адепткою? — Я говорила ледь чутно, взагалі не бувши певною, що Ділан мене добре чує.
— Так… Крістін. Навчалася на коло більше від мене... Відьма…
Я схлипнула. У голосі друга було стільки болю. Я б дуже хоті йому допомогти, але не знаю як.
— Хто на таке здатний? Це... це... нелюдяно...
— Я не знаю. Це просто жахливо…
Я різко відсторонилася від чаклуна, і подивилася в його втомлені зелені очі.
— Ділан. Скажи мені правду. Що відбувається? — Запитала я, уважно вглядаючись в обличчя друга, та уловлюючи найдрібніші реакції.
