Серце Атлантиди - Аврора Лав
Кілька днів потому я сиділа на кам'яній лаві в арковому проході, що веде до малого заднього двору. До мене, з тріскучим гуркотом, приєдналася подруга.
— Привіт, ніяк не можу звикнути до цієї картини, — дзвінко привіталася дівчина, і вже трохи приглушено додала наступне, киваючи головою у бік подвір'я.
— Привіт, — я подивилася у вказаному напрямку. — Чому?
На подвір'ї, у західній частині, поряд з кам'яною стіною, яка була густо вкрита плющем, розташувався старий фонтан. На його бортику зручно вмостився знайомий чаклун, у нього на колінах сиділа неймовірно гарна дівчина. Вона дуже близько притискалася до хлопця. Легкими та невимушеними рухами дівчина пестила його волосся та обличчя. Я б навіть сказала, що вони сиділи грішно близько.
— Вони здаються щасливими, — через якийсь час проронила я.
— Так, — погодилася із моїм твердження подруга. — Але... я думала, що... Ем… — Зам'ялася, відводячи погляд дівчина.
— Що?
— Що вони розлучилися, — на видиху промимрила вона.
— А тепер помирилися, — різко, і якось роздратовано, кинула я. — Вони дуже добре дивляться разом, та й Ділан каже, що йому добре з нею. Він не дурень. Я впевнена, він знає, що робить.
— Сподіваюся.
Ми обидві щиро турбувалися за чаклуна. Хоч Сібіл не була такою близькою з Діланом, проте він також багато значив для неї. Струснувши головою, я перевела грайливий погляд на подругу.
— Що? Ти мене лякаєш коли так дивишся. — Знітилася подруга, незатишно ковзаючи по лавці.
Минув майже тиждень після того жахливого випадку. Комендантську годину досі не скасували. Хвилювання в Академії потроху вщухло, всі повернулися до звичайного перебігу життя.
Ділан мені розповів, що разом з убитою дівчиною зникло ще двоє адептів. Штатні відьми стверджують, що вони живі, але знайти їх не можуть. Ніби, вони вкриті дуже міцними чарами.
Напередодні ввечері мені не спалося. Останній тиждень мене мучило безсоння, і я вирішила прогулятися. Нахабно порушуючи комендантську годину, я просиділа половину ночі в південній вежі, дихаючи прохолодним нічним повітрям. В тій самій вежі, в яку мене одного разу привів Еван. Як би я не намагалася гнати від себе думки про одного конкретного вампіра, вони щоразу линули до мене знову. Чому він так сильно зачепив мене? А може мене зачепила його відмова? Неважливо… Головне, що я мушу остаточно викинути його зі своїх думок. Але легше сказати, ніж зробити.
Повертаючись назад, я почула якийсь шурхіт і затихла, причаївшись. Це міг бути хтось зі Стражів, а зайві проблеми мені точно не потрібні. Проте досить скоро я вловила знайомий жіночий шепіт, що змінюється звуками пристрасного поцілунку. Парочка, що ховалася, попрощалася, і дівчина швидко подріботіла у своє крило. Трохи почекавши, я наслідувала її приклад.
— Нуууу. Ти нічого не хочеш розповісти своїй подрузі? — Лукаво запитала я дівчину, що сиділа поруч.
— Я? — Щоки вовчиці спалахнули рум'янцем.
— Сіііііб, — протягнула я жалібно. Дівчина дивилася на мене не кліпаючи. — Я чула тебе вчора вночі.
— Чула? Де? Тобто, що? — Вона розгублено відвела погляд та закусила губу.
— Я чула, як ти вночі з кимось милувалася на сходах, що ведуть до жіночих кімнат.
— Ццц! З глузду з'їхала, чи що?! Ти ще заволай на все подвір'я! — Злісно зашипіла подруга, почервонівши ще дужче.
А я почала щиросердно хихотати, привертаючи до нас непотрібну увагу.
— Ем... ти мене з кимось переплутала. Мені вже час. — Подруга різко схопилася і помчала геть.
На якусь мить я навіть розгубилася, точно не на таку реакцію я сподівалася починаючи розмову.
— Сібіл! Стій! — Я наздогнала дівчину в холі, схопила її за руку і повернула обличчям до себе. — Гей, пробач мені. Ти не зобов'язана мені нічого розповідати. Все в порядку. Забули.
Я знизила плечима, і посміхнулася, сподіваюся усмішка вийшла не занадто натягнутою. Вона зиркнула на мене своїми великими карими очима. Пару миттєвостей дівчина щось обмірковувала, а потім, кивнувши своїм думкам, зронила:
— Давай в іншому місці.
Ми зайшли до невеликої кімнати відпочинку. Нам пощастило, вона виявилася порожньою. Я знала, що її стіни наповнені магією, і в ній безпечно розмовляти на будь-які теми.
— Що ти робила там уночі? — Через кілька довгих хвилин Сібіл невпевнено розпочала діалог.
— Мені наспалося... Я гуляла.
— Сама? Вночі? А Скай знає, що ти...
— Твій брат спить, як убитий. І... йому не обов'язково знати про мої нічні прогулянки. Добре? — Не даючи дівчині завершити, я винувато посміхнулася, а Сібіл пильно подивившись на мене схвально кивнула.
— Ти бачила з ким я була? — Незвично серйозним тоном запитала подруга.
Я заперечливо похитала головою. Дівчина з полегшенням видихнула. Що відбувається в її житті?
— Сібіл, хто він? — Обережно спитала я схвильовану подругу, беручи її за руку.
Вона нервово зажувала свою м'яку губу. Оченята бігали кімнатою, уникаючи мого прямого погляду. Я спостерігала як поступово на її смуглявому личку проступає рум'янець.
— О, Ен, — опустивши голову, приречено зітхнула вона. — Я не можу сказати тобі хто він. Нам... ну це... не можна бути разом... Поки що...
— Він професор? — Припустила я перше, що спало мені на думку.
Сібіл гучно видихнула та зарилася обличчям у свої долоні. Ми мовчали. Я ніколи не чула про правило, що забороняє професорам зустрічатися з адептами, але ця заборона здається логічною. Через деякий час дівчина підняла на мене повний сліз погляд, і заговорила.
— Я закохалась, Енжела. Закохалася. Він моя істинна пара. Наші духи визнали один одного. Я люблю його всім серцем! Фух... так важко... ти перша кому я це розповідаю... Не знаю як це вийшло... Я побачила його, і все. Весь світ перестав існувати. Тільки він один. Я намагалася чинити опір своїм почуттям та інстинктам, і він теж. Чесно. Але все марно. І ми вирішили почекати... Почекати, поки я закінчу навчання. Але це важко... До біса важко.
