Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Думаю, з ним все гаразд, — трішки замислившись відповів хлопець.
— Це якось пов'язано із тією запискою?
— Енжела, все добре, — твердо, але мʼяко запевнив друг. Потім він розгублено почухав потилицю та додав: — Але... цих вихідних краще залишайся в стінах Квік.
— Ділане, щось відбувається? Так? — Якимось незбагненним дивом я вловила його хвилювання. Морозець пішов шкірою.
— Ен, тобі нема про що турбуватися. В Академії ти у безпеці. Як і решта адептів. — Він сказав це з прихованою тривогою у голосі, і мене це дуже насторожило.
Минали дні. Я з головою поринула у навчання. Професор Роджерс дав мені список простих заклинань пов'язаних з повітрям.
«««•••••»»»
— І це все я мушу вивчити? — Я здивовано подивилася на професора.
— Ахаха. Енжела, це лише початок. Згодом ми почнемо вивчати руни. — Безтурботно відповів чоловік.
Коли в нього був піднесений настрій тоді він був страшенно схожий на свого молодшого брата. І в такі моменти мене розривали протиріччя. З одного боку мені було дуже легко спілкуватися і навчатися з ним. Але з іншого, якось ніяково.
— Але... але я думала, що вся магія всередині... варто тільки подумати, захотіти... і... вуаля...
— О, ні. Твої думки лише каталізатор. Аби створити щось, потрібні знання.
«««•••••»»»
Я вивчила все, що від мене вимагалося, але застосувати знання на практиці у мене все ніяк не виходило. І Ділану спала на думку, як завжди геніальна ідея. Спробувати перекласти альвхеймською всі закляття. Книга так і залишилася у мене, ми вирішили, що так буде правильно. Він мені дуже допоміг із перекладом, але випробувати їх все ніяк не виходило. На жаль, ми стали бачитися не так часто, як раніше.
Мій Дар потроху міцнів і ріс. На наших заняттях з магічного мистецтва кабінетом уже пурхала ціла книга. І я страшенно пишалася цим.
Здебільшого весь свій вільний час я проводила в бібліотеці. Я хотіла взнати якнайбільше. Якось шукаючи чергову потрібну мені книгу, я підійшла до виділеного стелажу й завмерла. Мимоволі рука сама потяглася, і подушечками пальчиків погладила губи. Ох...
Це був той самий стелаж, біля якого Еван уперше мене поцілував. Тільки від спогадів про його губи зграя метеликів запурхала унизу мого живота. Так, Енжела, стоп. Викинь ці думки зі своєї голівки. Зберись!
Швидко взявши потрібну книгу, я поспішно покинула ту залу. Я так поринула в себе, що зовсім не помічала того, що відбувалося навколо. Плітки, чутки та гарячі сварки у стінах Квік відійшла на задній план. Я цілком та повністю зосередилася на саморозвитку. Якось увечері Сібіл знайшла мене в бібліотеці за моїм улюбленим заняттям, читанням.
— Що читаєш? — Весело прощебетала подруга, сідаючи поряд зі мною.
— Ось, — потерши очі, я показала дівчині обкладинку. — „Магія чотирьох стихій“.
— Аааа… — закивала вона головою, з розумним виглядом.
— Ахахаха, — а я вибухнула щирим реготом. — Тобі це ні про що не сказало, а поводишся, немов все зрозуміла.
— Ой, заткни пельку, — ображено надула губи дівчина. — Мені справді цікаво, де ти весь час пропадаєш та чим займаєшся. Я зрозуміла, що це книга з магії, а більшого мені знати не обов'язково. Я думала, що ти з моїм братом, як завжди милуєшся, а ти тут... ховаєшся.
— А я і не ховаюся, — одразу заперечила, насупившись.
— А де тоді Скай? Як це він випустив тебе зі свого ліжка?
— Нічого подібного!
— Ну-ну… — багатозначно простягла дівчина, ще й підморгнула.
— Сібіл! Ти ж знаєш... мені ніяково з тобою це обговорювати. — Знітилася я, обличчя опалив рум'янець.
— Що тут незручного?! — Всміхнулася вовчиця, а в очах заплигали грайливі бісики. — Ти спиш із моїм братом. Це факт. Усі ми вже не маленькі діти. І що в цьому такого? Я ж не питаю у тебе, який у нього член... і таке інше...
— О боги! Припини! Тому я й не хотіла, щоб хтось знав… — Приречено застогнавши, я впала чолом на складені руки.
Зі Скаєм ми почали офіційно зустрічатися. Я довго зважувала всі за і проти, а потім дійшла неочікуваного висновку. Кого я обманюю? Мені подобається Скай. Мені подобається його грубість та наполегливість. Мені подобається, як вміло він пестить моє тіло, доводячи його до піка насолоди. І навіщо собі в цьому відмовляти? Ми не будували планів на майбутнє. Ми не присягалися один одному в коханні. І мене це влаштовувало. Просто хлопець. Нічого серйозного. Я не розчинялася в цих стосунках. Я залишалася вірною собі. Достатньо рожевих замків… Більше не вірю.
— Так де він? — Знову запитала подруга, ні знітившись, ні на мить.
— Не знаю... На тренуванні напевно. А навіщо він тобі?
— Та він мені й не потрібний, я просто хотіла відпросити тебе у нього. Але, мабуть, доведеться викрасти тебе.
— Ха-ха. Дуже смішно.
Можливо несвідомо, але ставлення Сібіл до мене змінилося, як тільки вона дізналася про мене та її брата. Вона дійсно була не проти наших стосунків, її це навіть бавило. Проте вона стала поводитися зі мною, як з жінкою вовка. Де чоловік головний, він оберігає та піклується про свою самку. Але ж в нас не така модель відносин! Я Сібіл про це говорила тисячу разів, а вона лише по-ідіотськи посміхається, шкіриться та підморгує. Бісить!
— Поїхали сьогодні до міста. Повечеряємо в якомусь ресторанчику, погуляємо містом. Цей тиждень виявився важким. Мені необхідно розвіятися. — Немов безтурботно запропонувала, проте скоріш благала дівчина. Вона зробила такими виразними свої, й без того величезні, оченята.
— Але ж завтра п'ятниця... заняття і таке інше, — я почала розмірковувати раціонально.
— І що? Ніхто не змушує нас всю ніч гуляти. Якщо виїдемо зараз, то опівночі вже повернемося. Поїхали. Благаю. — І тут вже вона склала рученята в благаючому жесті.
Насправді непогана ідея. Мені б і самій не завадило розвіятися, але слова Ділана луною спливли в моїй свідомості. Семюел так і не з'явився на заняттях. Тішило одне, я кілька разів бачила як він кудись йде по території Квік, а отже з ним все добре.
