Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Добре, люба… Ми можемо поїхати в якийсь бар чи клуб. — А ось голос подруги дрижав від хвилювання.

— Ні. Я хочу залишитись тут. І напитися.

— Добре… — її перелякані очі прискіпливо сканували моє обличчя. Вона надзвичайно сильно хвилювалася за мій стан.

— Тільки підімо трохи далі від, — я запнулася. Ком застряг у горлі.

— Так, звісно. Пішли, моя рідненька. Я з тобою.

Мег знайшла віддалене, відносно відокремлене місце, здобула алкоголь і сіла поряд зі мною. Ми мовчали. Просто пили та мовчали. Зараз мені це було потрібно. Поруч сиділи якісь хлопці балакали про своє і веселилися.

— Мені боляче. Дуже. Він зрадив мене... Думаєш, це його перша? — Через довгий час я порушила тишу впалим голосом.

— Люба, я.... Я не зна… — невпевнено почала дівчина, але я її перебила.

— Ти завжди його називала покидьком. Ти щось знала?

— Ні. Звичайно, ні! — Впевнено і довірливо вигукнула дівчина. —  Люба, якби я щось знала, то звісно сказала б про це тобі! Я просто йому не довіряла, і мені так шкода... Що я мала рацію... Пробач.

— Ти не винна... Це я. — Понуро знизала я плечима та скривилася від огиди на себе. — Я так сліпо вірила йому.

— Ти його щиро любила! — почала заспокоювати мене дівчина. —  Це він ЧУДОВИСЬКО!!! Я вб'ю його! — Її очі блищали кригою злості. 

— Не хочу більше взагалі думати про нього... Пішов він! Він не заслуговує на те, щоб я сиділа і вбивалася про нього! Пішов він!

— Пішов він! — Меган швидко підхопила мій настрій.

— Пішов він! — вторила я подрузі й дзвінко розсміялася.

Ми підняли свої стаканчики та допили їх вміст.

— Я зараз принесу ще, — весело блимнула мені подруга та втекла за добавкою. Через кілька хвилин вона повернулася. Але не сама.