Серце Атлантиди - Аврора Лав
Ноги вели мене кудись, а я навіть і не замислювалася куди, моя голова була зайнята іншим…
«Чому?! Ну за що він так зі мною?! Невже він просто не розуміє, який завдає мені біль своєю поведінкою?! Я готова заради нього на все! А він…»
У животі забурчало.
«Точно, я ж сьогодні лише снідала»
Зайшовши до першого кафе, що трапилося на моєму шляху, я замовила лише каву. Апетиту взагалі не було, але шлунок щось вимагав, тож нехай насолоджується чорним напоєм. Сидячи за віддаленим столиком, я порожньо витріщалася просто в простір, іноді мій погляд падав на телефон, що світився. Стів.
«Скільки можна дзвонити?»
Раптом я відчула на собі чийсь погляд. Серце заходилося в шаленому темпі. Хвиля колючого тремтіння пройшла по спині. Повільно я почала сканувати простір та шукати "джерело". І наші погляди зустрілися. Мене наче струмом ударило. Усі органи почуттів загострилися до неможливого. Дихання перехопило. Чогось подібного я ніколи ще не відчувала у своєму житті.
Його ясно-карі очі, здаються зовсім золотими. Вони як всесвіт – безкраї. Як чорна дірка – готові поглинути все і вся. Я тонула... потопала в них, і не хотіла, щоб мене рятували. Здається, ми дивилися один на одного цілу вічність.
— Крихітко! — різкий дуже знайомий голос повернув мене до реальності. — Люба, я тебе всюди обшукав!
Не кліпаючи я дивилася на хлопця, що стрімко наближався до мене. Високий, білявий, міцне рельєфне тіло, сіро-блакитні очі, сексуальні ямочки на щоках. Стів. Він нахабно сів поруч, схопив мої долоні у свої й міцно обійняв.
— Я... Я… — почала я гарячково думати. Швидко вихопила свою руку та стала очима шукати володаря золотих очей. Але нікого не знайшла... Ніби їх ніколи й не було тут...
— Я схибив! Я знаю. Я недоумок! Дозволь мені все виправити? — палко намагався просити вибачення мій бойфренд.
— Стів Такер! Я не хочу тебе зараз ні бачити, ні чути! — я все ще була зла, дуже зла. А відлуння незрозумілих емоцій, ще дуже сильно бурлили в мені.
— Але, люба, — хлопець підсів до мене зовсім близько, схопив мої руки та почав покривати їх дрібними поцілунками. — Крихітко, мені так погано... Дозволь мені загладити свою провину...
З рук він перейшов на шию, щоки й нарешті взяв у полон мої губи. О, ці його палкі поцілунки. Коли він так цілує, я готова пробачити йому все на світі.
— Я люблю тебе, моя крихітко. Люблю. — його руки почали нишпорити по моєму тілу.
— Боже, Стів, припини! Ми ж не самі тут! — грізно зашипіла я спробувавши відштовхнути його від себе.
— Я нічого не можу з собою зробити, крихітко. Я так хочу тебе. Варто мені тільки побачити тебе… торкнутися… поцілувати... І я вже не можу контролювати своїх бажань. Ти зносишся мені дах… — він жадібно цілував мене й пестив моє тіло.
— Досить! — мені нарешті вдалося його відштовхнути та трохи позбутися його міцної хватки. Очевидно я ще була зла й ображена на хлопця, але його ласка ламала в мені всю кригу. Але все-таки здоровий глузд брав верх навіть в таку мить.
— Добре, Такер, поговорімо, — трішки відсунувшись, прохрипіла я. В моєму голосі змішалося збудження, стид та злість.
— Як скажеш, крихітко, — неохоче відсторонився хлопець. — Пробач, я не хотів тебе засмутити. Ти навіть не дала мені шансу щось пояснити. Я на трішки затримався ось і все. — Немов невинне кошеня кліпає на мене своїми сіро-блакитними оченятами.
— Я не хочу слухати твою брехню! — твердо вимовила я.
— Крихітко... Ну добре... Я чесно просто завтикав. Ми сиділи у Бреда і я просто не звернув увагу на час. Пробач. Давай підімо звідси та нарешті почнемо наше побачення?
Стів підводиться і подає мені руку. Він дивиться на мене своїм казковим поглядом із неймовірно гарною усмішкою. Я готова йти за ним хоч на край світу.
— Добре, ходімо… — я вклала свою долоню в нього. Він розплатився за мою каву і ми пішли до його машини.
— І Куди ми їдемо?
— Дізнаєшся згодом, — грайливо мигнув хлопець.
Як тільки машина вирулила на трасу, я одразу зрозуміла куди ми їдемо. Ми прямували до "нашого місця". Ще дітьми ми втрьох часто приїжджали туди на велосипедах. Грали на пляжі, купалися, дуріли... А з часом воно стало таємним місцем тільки для нас двох. Коли ми хотіли побути наодинці, завжди їхали туди.
— Як же все-таки тут гарно… — виходячи з машини, захопилася я. Стів підійшов ззаду і притягнув мене у свої обійми.
— Ти… Ти прекрасна. Ти найкрасивіше що існує на землі, — шепотів він мені в вушко.
А потім він повільно розгорнув мене до себе і ми злилися у палкому поцілунку. Все було чудово тут і зараз, але кішки на душі не вгамовувалися. Трохи відсторонившись я питливо подивилася йому в очі.
— Коли востаннє ми були тут? — запитання якось само собою зірвалось з моїх вуст.
— Ем... Давно... Здається пару місяців тому. — не розуміючи пастки, спокійно відповів хлопець. Але згодом, здається, почав второпувати до чого було це просте запитання. — Яке це взагалі має значення? Зараз ми тут!
— Вісім.
— Що? — щиро не зрозумів він.
— Я кажу, вісім місяців, — я ледве шепотіла. — Ми були тут вісім місяців тому. Що з нами коїться?
— Крихітко, ти ж знаєш… Я люблю тебе. Просто це був дуже важкий рік, давай не будемо… А? — Стів дуже хотів завершити цю розмову.
— Так, важкий. Але на нескінченні тусовки зі своїми друзями ти час… — він заткнув мені рот поцілунком.
— Годі вже, давай пішли. В нас пікнік. — Попри мій обурений погляд, хлопець потягнув мене за собою.
Спустившись вниз, Стів постелив на пісок м'який плед і розклав на нього імпровізовану вечерю. Пляшка мого улюбленого мускатного вина, кілька видів сирів, фрукти та різноманітні тарталетки.
— Ого, а ти підготувався, — я, чесно, була вражена.
— А я ж тобі казав. Іди до мене, крихітко, — він притягнув мене до себе. Відкрив вино і наповнив два келихи. — За нас! За наше майбутнє!
