Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ось, попий. Стане легше… — Дівчина подала мені гарячу філіжанку. Я з відстороненим виглядом підвелася, взяла у подруги напій і на автоматі випила його.

— Я, мабуть, вже піду... Ось мій номер, якщо що-небудь знадобиться, дзвони в будь-який час… — Хлопець простяг Мег листок.

— Залишся… — прошепотіла я. — Залишся…

Не знаю, чому я це сказала. Навіщо йому лишатися? Я знаю його кілька годин. Але чомусь від його присутності мені справді стає краще. Я відчуваю це за потрібне, за правильне. Очі подруги округлилися.

— Ну... якщо Ен так хоче, ти, звісно, можеш залишитися... Люба моя, як будеш готова розповісти знай, я поруч.

— Я знаю, люба, знаю. А зараз просто хочу полежати в тиші.

Вона лягла поряд зі мною. Ділан присунув пуф і сів біля моєї голови.

Я задрімала. Прокинувшись відчула легке полегшення та гостру потребу поділитися всім, що трапилося на пляжі зі своєю подругою. 

— Мег… Ти спиш?

— Ні. Тобі щось треба? — Схвильовано і швидко відповіла вона.

Я підвелася. Мег сіла поряд зі мною. Ділан пильно подивився мені у вічі та ніжно взяв мою руку у свою.

— Все добре. Тобі стане легше... Тобі потрібно виговоритися. Відпустити цей мерзотний тягар, що заважає тобі дихати. — Інтонації хлопця були незвичними, але це подіяло. 

І я розповіла їм про все, що сталося. Про бійку, про всі гидоти, що Стів вигукував на мою адресу і про його визнання. Про його незрозумілий порив чесності. Про усвідомлення болісної правди. Не знаю для чого я прагнула поділитися цим і з Діланом. Я просто сиділа і розказувала. Очі Меган округлялися і наповнювалися люттю з кожним моїм новим словом. А Ділан спокійно продовжував погладжувати тильну сторону моєї долоні своїм великим пальцем. Мені було комфортно. Я говорила та говорила.

І мені справді полегшало. Біль нікуди не пішов. Але полегшало. Ми втрьох пробалакали про різне усю ніч. Ніби ми старі добрі друзі й цього лайна зі мною не трапилося. Коли сонце встало, втома перемогла і я заснула.