Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ааааааа!

Я різко виринаю зі сну. Жадібно хапаю ротом повітря. Не виходить. Серце немов зараз вистрибне з грудей. Нема чим дихати. Боляче. Дуже боляче. Стискаю кулаки до крові. Начебто у грудях палає справжній вогонь. Боляче так, що вилиці зводить. Відчайдушно намагаюся вдихнути. Різкий пекучий біль. Немов у легені насипали піску.

— Ааааааа!

Дихаю. Повільно. Неглибоко. Біль із грудей повільно поширюється по всьому тілу, ніби розпечена лава розтікається по венах. Відчайдушно притискаю руки до сонячного сплетення в надії вгамувати біль. Нічого не вдається. Дуже боляче. Намагаюся підвестися з ліжка. Не виходить. Немає сил. Дуже боляче. По щоках невеликими доріжками течуть сльози. Скільки минуло часу в цій агонії не знаю. Біль не пішов, лише став тупим та тягучим. Я тяжко встаю з ліжка. Майже поповзом йду до ванної кімнати, в спробі прийняти холодний душ. В надії, що хоч це допоможе. Не допомогло.

Стою під крижаними краплями, напевно, з годину. Все тіло вкрилося мурахами. А лава всередині й не намагається хоч трішки охолонути.

«З цим щось треба робити! Це перестає бути смішним»

Знову той самий сон. Але такого пробудження ще ніколи не було. Це було щось інше… Таке реальне, відчутне... Коли я була ще дитиною після перших таких нападів, мене відразу ж відвезли до лікарні. Лікарі провели повне обстеження і ніяких фізичних відхилень не виявили. Тоді мене почали водити до психолога, і це теж не дало жодних результатів. Але, щоб більше нікого не турбувати я сказала, що все пройшло. І тримала свої дивні сни та реакції організму після них в таємниці від усіх крім Меган. Зрештою вийшовши з душу, укутавшись махровим рушником, я набрала номер подруги.

— Так ... Якого?!. Ен, ще так рано! Що тобі, дідько, потрібно? — спочатку сонним, а потім вже й роздратованим голосом прошипіла дівчина.

— Знову сон, — на мить я завмерла. —  Мег, але цього разу все гірше ніж будь-коли. Я… Я не можу… — Гарячі сльози потекли по щоках. Мені все ще було боляче, але найбільше за все мені було страшно. Страшно від невідомості.

— Моя рідненька, я з тобою! Все добре, дихай. — голос подруги одразу змінив своє забарвлення, він став надзвичайно стривоженим та учасним. — Вдих - видих, давай зі мною.

— Що це за сон такий? — я зірвалася на панічний вереск. — Я нічого не розумію... Чому так болить? Мег, я вже майже 2 години не можу прийти до тями!

— Люба, якщо тобі так погано, може до лікарні? — моя паніка перекинулася на подругу. — Я зараз за тобою приїду!

— Ні. — занадто різко вигукнула я. — Я не хочу...

— Добре, добре. Не нервуй так. Тоді давай я просто приїду і побуду поруч з тобою? Га?

— Дякую, — я тяжко видихнула, збираючи думки до купи. —  Але ж ти знаєш до мене в будинок не можна… — Шепіт з присмаком гіркого жалю зірвався з моїх вуст.

— А він хіба вже повернувся? — одразу наїжачилась подруга.

— Не знаю... Але він все одно дізнається. — я понуро зітхнула. —  Спасибі тобі велике. Мені наче стало краще.

— Я навіть нічого не зробила. Але я все ж таки думаю, що я зараз приїду. Посидимо в машині, або поїдемо десь поснідати. Збирайся, рідненька. Буду у тебе за пів години.

— Дякую. Направду. Люблю тебе.

За годину ми з Мег сиділи у парку на нашому місці.

— Я ніби відчула весь біль і розпач наяву, — закінчуючи свою розповідь, мене било нервове тремтіння. Начебто, поділившись з подругою своїм станом я скинула невидимі кайдани. І мені насправді трохи полегшало. 

— Бр.... В мене навіть мурахи по шкірі... Рідненька, мені дійсно так шкода. — Меган обійняла мене.

— Вже все добре. Давай не будемо більше про це. — Я збрехала подрузі. Тупий ниючий біль все ще стискав лоно. Але я розуміла, що і вона, і я безпорадні в цій ситуації. А якщо так, то навіщо тоді взагалі перейматися. Я виказала слабкість зателефонувавши їй вранці. Не хочу її турбувати ще більше.

— Добре, — дівчина на мене подивилася з підозрою, але вирішила не продовжувати цю тему. Вона була дуже прониклива та мудра для свого віку. — Так, що там стосовно сьогоднішньої вечірки на пляжі?

— Я пас.

— Ти не можеш мене кинути самісіньку!

— Я вже відмовила Стіву йти з ним, — знизала я плечима.

— Ну і добре, адже ти туди підеш зі мною, — впевнено вимовила подруга. —  А цей блазень нехай зі своїми тупоголовими дружками веселиться.

— Мег! — максимально грізно подивилась я на подругу. Оскільки минуло вже пару тижнів з того вечора на скелі й між мною і моїм коханим все було просто чарівно. Він поводився, як наймиліший і найдбайливіший хлопець на всьому білому світі. Що, як мені здається, ще більше злило Мег.

Нам зі Стівом надійшла відповідь з університету Бейліша, нас прийняли. Взагалі моя душа лежала до навчання на дизайнера інтер'єру, це мене захоплювало та надихало, але на превеликий жаль у Бейліші немає факультету мистецтв. Натомість там чудова школа бізнесу, а найголовніше ми зі Стівом будемо навчатися разом.

— Що? — щиро кліпаючи оченятами залепетала вона. — Ой, не починай ти… — Ця коза відмахнулась від мого гніву, як від набридливої мухи. А сама далі продовжує корчити із себе святу наївність. —  То що? Ти ж не кинеш свою подружку?

— Меган, я справді не хочу...

— Свою найкращу, улюблену і, між іншим, єдину подружку, — жалібно продовжила леститися вона. От же ж підлабузниця. — Ти поїдеш разом зі своїм Стівом у свою бізнес-школу далеко-далеко від мене, ми будемо бачитися так рідко... І це літо, це все що у нас залишилося.

— Ну добре, — врешті здалася я. —  Ти… Так не чесно! — Ця лисиця вміє вмовляти.

— Ура! — заверещала вона переможно. — Я знаю, я найкраща. 

— Так, сором'язливістю тебе боги не нагородили, — показово поважно зауважила я. — В такому разі я зроблю Стіву сюрприз.

— Оооо… Думаю він здивується побачивши тебе там... І зрадіє, звичайно. — Якось хитро і дуже зловісно промовила подруга. Але я вважала за краще проігнорувати її коментар.