Серце Атлантиди - Аврора Лав

— То що, принцесо, ти даси нам шанс?

••••••

— Добре. А тепер закрий очі. Абстрагуйся. — Скомандував професор Вільям Роджерс.

Я зручно влаштувалася в затишному кріслі. З обличчя не сходила задоволена усмішка, від передчуття приємності внизу живота пурхали метелики. Я дуже хотіла побачити обличчя професора, коли пір'ячко нарешті злетить. Я сподіваюся, що воно злетить. Мене аж розпирало зсередини. Я нетерпляче крутилася в кріслі, а професор сприйняв це за ознаку хвилювання. Мені й ліпше, тим більше буде його здивування, або гордість. Побачимо. Хоча повинна зізнатися, хвилювання також було присутнє.

— Енжела, все добре. Заспокойся. Вдих, видих. Ти розумниця. У тебе все вийде. — Намагався підбадьорити мене професор.

— Я знаю, — впевнено промовили я, та розплющила очі.

Цієї ж миті пір'їнка злетіла на кілька сантиметрів угору, та застигла в повітрі.

— Це чудово! Я вірив у тебе! — Щиро зрадів чоловік.

Я хитро посміхнулася, примружилася та змусила пір'їнку підлетіти до носа Вільяма і полоскотати його. Професор здивовано покліпав оченятами, але я відчула – він був задоволений. Я пишалася собою.

— Ти молодець! — В черговий раз похвалив мене чоловік. — Але мені щось підказує, що ти знала, що в тебе сьогодні все вийде. — Він лукаво підморгнув та хитро посміхнувся.

— Я просто чимдуж вірила у свої сили. Як Ви мене й навчали, професоре. — Відповіла я чоловікові, повертаючи йому таке саме багатозначне підморгування. 

Звичайно ж він мені не повірив, але більше нічого говорити не став. Ми займалися ще близько півтори години, під кінець я добряче втомилася. Під час заняття я з'ясувала, що підняти щось важче за листок паперу мені вкрай важко. Посилаючись на нові дані, професор Роджерс склав новий план занять. Ми будемо методично розвивати та тренувати мій Дар.

Увечері я знайшла Ділана на "нашій" лавці в оранжереї.

— Вітаю, — боязко привіталася я, підходячи до хлопця. 

Я почувалася винною, моя душа металася. Ми з Діланом просто друзі, але якийсь неприємний осад від ранкової сцени залишився... Те як він дивився на мене… Досить! Я спробувала відігнати настирливі та суперечливі думки. Я лише друг для нього, як і він для мене. Але, що за погляд? І чому мені так незручно і навіть соромно?

— Дозволиш присісти? — Невпевнено спитала, заламуючи пальці.

— Звичайно, — спокійним відповів він.

Хлопець одразу ж відірвав погляд від своєї книги, склав розкидані речі, та жестом запросив мене сісти поруч із ним. Наші погляди зустрілися. На мить я вловила в його таких рідних, зелених очах смуток. Проте він легенько струснув головою й одразу широко посміхнувся.

— Як твій день пройшов, янголятко? — У звичній манері запитав він.

І я з полегшенням видихнула, я навіть не помітила як затамувала дихання в очікуванні. Потім я радісно розповіла чаклунові про заняття у його брата, про його здивування та підозри. Ділан лише посміювався.

— В нас із тобою не буде проблем, якщо вони дізнаються, що ми… ну це… грали…? — Схвильовано спитала, дивлячись на профіль друга.

Слухаючи мене він крадькома робив якісь позначки у своїй книжці. Напевно, хлопець намагався вчитися, а я йому з цим заважала.

— Якщо щось, я все влагоджу. Не хвилюйся. — Самовпевнено, та з лагідними нотками у голосі запевнив мене. 

— Добре, але ти мусиш зрозуміти, що я переживаю за тебе. Не хочу, аби у тебе через мене були проблеми. — Щиро зізналася я, і пошепки додала: — Книгу ще ніхто не шукає?

— Ен, все гаразд, — Ділан ніжно взяв мою руку у свою, в спробі запевнити мене у твердості його слів, а я, не знаю чому, акуратно вивільнила її. Хлопець тяжко зітхнув та спитав: — Так це правда?

— Що саме? — Не вимовила, а радше пропищала я. 

Моє серце забилося в шаленому ритмі. Я одразу зрозуміла про, що саме він питає. Але, чорт! Чому мене це бентежить?!

— Ти та Холланд? Ви разом? — Трішки роздратовано уточнив хлопець.

— Ділан... Я...

— Хоча... вибач. — Зупинив мене він. — Забудь моє запитання. Я не повинен лізти у твоє особисте життя. Ми друзі. І якщо ти сама не вважаєш за потрібне розповісти мені правду, то я не буду тебе змушувати.

Чути таке виявилося дуже боляче. Це був удар нижче пояса. Удар по особистім цінностям. Яка ж я лицемірка!

— Ділане, все складно... Скай і я... ми…

Мені дуже важко давалася ця розмова. Я не могла підібрати правильних слів. Я все зіпсувала! Я зіпсувала нашу дружбу! Він піде з мого життя... А винна у всьому я. Тільки я!

— Ділан, ти найважливіша людина, яка зараз є у моєму житті, — прохрипіла я напівпошепки.

Я сказала те що в мене було на душі. І то була чиста правда. Хлопець ніжно глянув на мене, та неочікувано притягнув у свої обійми. Цього разу я не пручалася та не намагалася вивільнитися. Здається все довкола завмерло. Навіть птахи затамували своє щебетання. Напруга відходила. Розчинялася. Теплі осінні проміння пестили нас крізь скляну стелю. Легені наповнював вологий аромат квітів та зелені, що цілорічно буяла в оранжереї. Мені було дуже добре, спокійно та надійно в обіймах хлопця. І я нізащо на світі не втрачу це відчуття!

Через деякий час я сиділа й уважно читала заданий мені розділ, а Ділан лежачи вмостився на лавці, поклавши свою голову мені на ноги, та завзято вивчав свої підручники.

— Ділан, — чухаючи ніс, привернула я увагу хлопця до себе.

— Що?

— А де подівся Семюел? Його заняття у нас проводив інший майстер. Також він сказав, що до кінця тижня Семюела точно не буде. З ним все гаразд?

Не те щоб я на сто відсотків розраховувала на те, що Ділан в курсі, проте він може дещо знати. А я насправді трішки тривожилася за Стража. Ділана звісно ніхто не посвячував у справи Ордо, можливо колись він вступить до ради, проте зараз він звичайний адепт третього кола навчання. Дуже обдарований, кмітливий та спостережливий адепт. Саме тому він знав багато таємниць.