Серце Атлантиди - Аврора Лав

Ранок. Мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Я встаю з ліжка та невдоволено плетуся відчиняти це джерело шуму.

— Ен, ти ще спиш, чи що?! — Обурена вовчиця увірвалась в мою кімнату та зчинила галас. — Ми ж вчора домовилися! Давай швидко збирайся!

А... точно... вчора… Я подумки стукнула себе по лобі. Щоб відвертітися від Сібіл, я пообіцяла їй, що сьогодні ми проведемо цілий день у місті.

— Сібіл, я не вважаю, що це гарна ідея... Я вчора страшенно втомилася, та ще й…

— Це навіть не обговорюється! — Недослухавши мене заверещала подруга. —  Поняття не маю, чим ти тут учора займала, але сьогодні ми їдемо до міста! Шопінг, кафе, пам'ятки й таке інше! Нічого не хочу чути! Швидко одяглась!

— Сібіл, мені правда зараз не до цього, — я втомлено подивилася на дівчину, сонно розтираючи очі.

Останнє чого мені б хотілося зараз це сперечатися з подругою. На мене так багато вчора звалилося, і мені ще тільки доведеться все це усвідомити та переварити. Мені дуже сильно потрібен час на осмислення та прийняття.

— Енжела, дідько б тебе взяв, Голден! Не буди в мені звіра! Я бачу, що ти сама не своя, тобі достобіса необхідно відпочити та відволіктися! Ось! — Вовчиця кинула в мене джинси та футболку, які люб'язно відшукала в моїй шафі, і заштовхала мене у ванну кімнату. — Хутко в душ! У тебе десять хвилин!

Я була страшенно зла. Зараз у моєму житті є справи значно важливіші за шопінг і посиденьки з подругою. Мені ще багато в чому доведеться розібратися, стільки всього потрібно дізнатися, та навчитися. Я тремтіла від люті, що мене переповнювала. Раптом мою увагу привернуло кільце, воно, ніби, таємничим чином заспокоювало мене. Я припинила тремтіти та безглуздо ганяти думки, які лише обростали все новими та новими питаннями. Від цього можна було збожеволіти. Сібіл права, мені не завадить розрядка. Тим більше, поки що ніхто не знає про Серце Атлантиди, а отже і я, і воно в повній безпеці. Потрібно ловити момент.

Я швиденько зібралася, і ми з подругою стрімким кроком вирушили на паркінг Академії. Вона навіть і не намагалася приховати своєї пихатої та задоволеної усмішки. Саме зараз вона була страшенно схожа на свого брата.

— Поїдемо на моїй крихітці, — щасливо защебетала. Я любила водити автомобіль, але на жаль останнім часом мені не було куди їздити.

— Думаю, краще на моїй, — пролунав насмішливий голос за нашими спинами.

До нас підійшов усміхнений чаклун. Він дбайливо окинув мене поглядом, всміхнувшись якимсь своїм думкам, кивнув головою.

— Ділан, я вже вирішила, що ти не поїдеш з нами, — озвалася Сібіл, сором'язливо закушуючи губу. 

— Якщо мені не зраджує пам'ять, то я якось пообіцяв двом чарівним дамам екскурсію прекрасним містом Аюнтаменто. І я маю намір стримати свою обіцянку. Застрибуйте дівчатка. — Осяяв нас своєю розкішною усмішкою чаклун. Він натиснув на ключ, неподалік від нас його позашляховик блиснув фарами.

— Уіїї, — заверещала вовчиця танцюючи на місці.

Я не стала сперечатися. Можливо, він і правий, я занадто втомлена, аби керувати кермом. Ми сіли до машини Ділана і живим коридором помчали в бік міста. Ділан припаркував авто та влаштував нам пішу екскурсію.

Аюнтаменто – це дуже старовинне та красиве містечко, яке пережило багато лиха, але зберегло свій шарм і витонченість. Місто-перлина затишно розташувалося на скелі на півдні країни. З одного боку його оточувало чимале урвище та величний океан, а з іншого – древні дрімучі ліси.

Спочатку це місто було будинком однієї стародавньої та могутньої родини вампірів Ді Мартіно. До складу їхньої сім'ї належить четверо Кондемів. Три брати – Лоренцо, Рафаель та Бальтазаре, та їхня сестра Іларія. Саме Рафаель Ді Мартіно запропонував ідею зробити Аюнтаменто штабом Ордо. Всі погодилися, і згодом сімейний замок Ді Мартіно був переобладнаний на Академію Квікресалвос. А члени сім'ї Ді Мартіно стали її постійними Деканами. Вони займають цю посаду по черзі, дотримуючись лише їм відомої домовленості.

Місто увібрало в себе й зберегло всі найкращі архітектурні рішення людства. В Аюнтаменто можна побачити близько кількох десятків величних соборів з унікальною архітектурою, різноманітними статуями та химерними барельєфами. У серці міста знаходиться площа Сан-Марко. Раніше на цьому місці був великий ринок, а зараз по її периметру красуються будиночки різних епох та стилів.

Декілька годин ми блукали вуличками, які бачили тисячі життів. Ділан захоплююче розповідав про легенди та історії міста, споруд, місць, видатних особистостей та битв, які тут колись відбувалися.

— Але чому я раніше не чула про нього? — Не переставала дивуватися я. 

Звичайно, я ніколи раніше не виїжджала за межі Оушенгріна, але багато читала та дивилася різні тревел-шоу, в надії колись побачити світ. А от про Аюнтаменто не чула жодного разу. Що мене і дивувало.

— Це все Ордо, — залюбки пояснював мені друг. І що я без нього робила б? — Це місто здебільшого як би "для своїх", звичайно, і люди тут зустрічаються, але більшість жителів все ж таки є Семінами. Ордо зробило все можливе, щоб убезпечити місто, та зробити безпечним й комфортним місцем перебування саме для Семінів. Це наша столиця. Наша домівка.

Я задумливо кивнула головою. І справді, я відчувала навколо тільки мешканців сутінкового світу, і всі вони почувалися та поводилися розкуто. Вони були самі собою, не ховаючись. Там десь крамничка з зіллями, десь з артефактними прикрасами. В якомусь провулку ми проходили повз паб з назвою «Чотирилап». Десь у вітринах виднілося специфічне убрання. Також у місці був пункт видачі крові для вампірів, та відповідний бар. Все це виглядало дуже гармонійно, і створювало наліт казковості, що тільки додавало відповідного шарму місту. 

Звичайно жителі поводилися згідно з законами Ордо. Зберігати в таємниці існування Семінів – це один з найголовніших законів. Тому перевертні не перетворювалися просто неба на очах у всіх, вампіри не переміщувалися з супер швидкістю, а чаклуни відкрито не застосовували магію. Для звичайних людей місто здавалося штучним карнавалом, але то так і задумувалося.