Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Це... це... Серце Атлантиди, — ледь чутно прошепотіла я охриплим голосом.

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Я так і лишилася сидіти на підлозі. Скринька закрилася і випала з рук, коли я провалилася в темряву. Я тупо витріщилася на неї не розуміючи, що відбувається. Всі мої нейрони все ще відгукувалися тупим болем кожної клітини.

Ділан підвівся, підійшов до вікна та схопився руками за голову. Німа картина розтяглася на довгі хвилини.

— Цього не може бути... Ордо не могло віддати... Виходить, що вони не знають… — Перервали тягучу тишу тихі та схвильовані міркування чаклуна.

Його нервове бубоніння та метання по маленькій кімнаті виглядали кумедними. Мені ніколи не доводилося бачити хлопця таким зосередженим та розгубленим одночасно.

— На скільки мені відомо, після обряду зречення Аріелла повідомила Ордо, що вона надійним чином сховала Серце Атлантиди. Де саме, нікому невідомо. Проте вона говорила про дуже безпечне місце, щоб більше ні в кого не виникло спокуси заволодіти його силою... А... а виходить, що всі ці роки воно було під носом Ордо... Але як? Як таке можливо, що ніхто цього не відчув?

Слова хлопця були направлені більше на його внутрішній діалог, ніж на зовнішнє спілкування, шукаючи відповідей та пояснень.

— Це точно воно... Не знаю як, але я це відчуваю… — Вимовила я тремтячим голосом.

Ділан сфокусував свій погляд на мені та дуже уважно мене оглянув, ніби бачив мене вперше. Я підвелася. Обережно підняла скриньку. Спробувала відчинити, та не піддалася. Тоді, рішуче та мовчки я проколола пальця, вимазала своєю кров'ю напис на скриньці, вимовила слова альвхеймською. Скринька завібрувала в моїх руках, і клацнула. Я без поспіху прочинила її. Кільце так і лежало на подушечці.

З-під чорної оксамитової подушки щось виглядало, я обережно витягла це, не доторкнувшись до кільця. Цим «щось» виявилася фотографія.

Я ніколи не бачила їх раніше, але я абсолютно точно знала хто зображений на ній.

— Це... це мої батьки… — прошепотіла я, осідаючи на підлогу.

Серце стиснуло в тиски. Я відчула вселенський біль та смуток. Моє тіло все ще тремтіло від болю кожної клітини організму, але це відчуття було інакшим. У тисячу разів гіршим. Моє серце завмерло, воно перестало битися, а я просто перестала дихати.

Я міцно стискала у тремтячій руці фотокартку. Я вже нічого не бачила перед собою, сльози застилали мені очі. Я беззвучно ридала сидячи на підлозі, притискаючи єдину фотографію моїх батьків до своїх грудей. Ділан щось казав, але я його не чула... Він намагався мене обійняти, але я відштовхнула його.

— Іди... йди геть, будь ласка... я хочу побути на самоті… — ледь чутно бурмотіла я захлинаючись беззвучними риданнями.

— Енжела, я не залишу тебе в такому стані, — рішуче заперечив чаклун.

— Іди! Залиш мене! Мені ТРЕБА побути НАОДИНЦІ! — Ридаючи кричала я.

— Я все сказав. Я не піду! — Хлопець силоміць підняв мене з підлоги, боляче схопивши за лікоть. — Ен, я не залишу тебе. Дай мені можливість допомогти... Дозволь забрати частину твого болю?

— Ні! — Я вирвалася із захоплення чаклуна. — Я хочу це відчувати. Ділан... я ніколи раніше не бачила їх... розумієш? За всі роки свого життя... Я зовсім не пам'ятала їхніх облич... Ділане... Я... Я…

Договорити я не змогла. Я задихалася від ридань. Слабкість перемогла, коліна підкосилися і я знову почала осідати на підлогу, але сильні руки спіймали мене та притиснули до свого тіла, не даючи мені впасти.

— Поплач... Поплач, малятко... тобі стане легше... давай, йди сюди…

Хлопець дбайливо згріб мене в оберемок й міцно обійняв. Так ми й стояли. Довго стояли. Я, захлинаючись, плакала на сильному і надійному плечі друга, а він ніжно гладив мене по голові та, крадькома, цілував у маківку. Не знаю як і коли я провалилася в царство Морфея.

Я в легкій сукні, що розвівається, стою на вже до болю знайомій площі. Замружила очі, приготувавшись до нестерпного болю.

— Давай! Я це витримаю! — Шепочу собі під носа.

Нічого. Зовсім нічого не відбувається. Дивно. Розплющила очі. Озирнулася. Все як завжди, але щось змінилося. Я шкірою відчуваю чийсь погляд. Праворуч від мене промайнула чиясь тінь. Не зважаючи на мить зволікання, я стрімко кидаюся наздогін. Я не бачу того, хто тікає. Я знаю, що він десь там. Я щосили біжу вузькими, бетонними, безлюдними лабіринтами незнайомого мені міста. Зупиняюся, озираюся назад. Я вибігла за місто і вдалині бачу площу, на якій стояла раніше.

З усіх боків мене оточує дивовижна природа. Невідомі квіти та дерева приковують погляд. Буяння фарб і запахів змушують на мить забути, де я знаходжусь і, що роблю. Шурхіт у чагарниках повертає мою увагу і концентрацію. Йду на звук. Листя поступово стає все густішим, темнішим і затемнює навколишній простір. Відчуваю, як кожен кущик намагається зупинити мене, але я все ще вперто пробираюся в глиб чарівних чагарників. Невідомо звідки повіяло пронизливим холодом. Інстинктивно йду на внутрішній поклик.

Бачу величезну скелю, яка чарівним чином постала переді мною. Відчуваю сильний, крижаний порив вітру, що приводить у стан заціпеніння. Помічаю, прихований від очей, вхід до печери. Йду туди. Потрапляю у темний, вузький, кам'яний тунель. Щось усередині веде мене. Я знаю, що маю йти далі. У мене немає навіть найменшої краплі страху чи сумніву. Все глибше поринаю у темряву. Згодом очі потроху звикають до мороку. Моторошний холод сковує все тіло.

Йду далі. Довго. Дуже довго. Мої босі ноги вже оніміли від холоду. Бачу якесь тьмяне світло вдалині, прискорюючи крок стрімко наближаюсь до нього. Вриваюсь у слабо освітлену печеру. Гучно ахаю від побаченого. Зір потроху адаптовується. Я опиняюся у неймовірно великій печері, посередині якої розташовується дивовижно-гарна кам'яна композиція. До неї веде вузька стежка, з боків якої бездонне урвище. Невідомо звідки в печеру проникає тьмяне сонячне світло, воно лагідно торкається кам'яних скульптур.