Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Візьми його! Прийми силу. Не чини опір!
Я, продовжуючи беззвучно плакати, повторила спробу. Цього разу мені вдалося підняти каблучку. Відчуття, ніби тисячі крижаних голок вп'ялися в моє тіло.
— Аааааааа! — Заверещала я.
— Впусти її в себе!
— Яяяяк? — Несамовито кричала я.
— Тільки тобі підвладно знайти відповідь, — підбадьорила мене дівчина.
— Я... Я... більше не можу це терпіти!
Я дуже міцно стискало каблучку в руці. Коліна тремтіли, ноги підкосилися і я впала у воду.
— Прийми її!
Я сильно зажмурила очі. Я відчула як кожен атом мого тіла розжарюється до межі, готовий будь-якої миті вибухнути. Подумки я постаралася матеріалізувати свої відчуття. Я побачила колір свого «болю», ніжно блакитний, як і мій Дар. Я відчула хвилі, що струмують крізь мене. Кожна клітинка мого жалюгідного тіла була розпечена до краю, я відчувала це дуже яскраво... І я впустила цю енергію всередину.
На секунду все припинилося, все померкло... Я вже хотіла полегшено видихнути та підвестися, але сильна хвиля всепоглинальної енергії вийшла з мене. Я вибухнула. Буквально. Я відчула як розпадаюся на кварки.
Мене підкинуло у повітря, я запарила над кам'яними дівами, або те що залишилося від мене. Це був потік енергії з моєю свідомістю. Як це взагалі можливо?
Потім я відчула як енергія почала згущуватися утворюючи сильний вир. Світло пронизало мене, моє тіло знову стало набувати обрисів.
Я відчула її. Я прийняла її. Я переродилася Берегинею Серця Атлантиди.
Моє тіло так і продовжувало ширяти в повітрі, але вже суцільним, зробленим із крові та плоті.
— Надягни кільце на палець, — Аделаїда м'яко посміхнулася мені.
— Більше не буде боляче. Ключ буде оберігати тебе, а ти оберігай його. Не зраджуй його. Серце живе, воно все відчуває. Як прийде час за допомогою його ти відчиниш браму до Альвхейму, і повернешся додому. А поки що... нікому не довіряй, не розкривайся. Не повторюй помилок Аріелли. Семіни ще не готові, ще зарано... Але скоро все зміниться... Треба зачекати. Бережи його. Бережи секрет. Бережи ключ. Ми ще неодмінно зустрінемося з тобою, Енжела Берегиня Серця Атлантиди.
Повільно я виринаю з обіймів сну. За вікном безпощадно яскраво світить сонце. Скільки я проспала? Це ж був просто сон, чи ні..?
— О, янголятко! — Побачивши моє копошіння, вигукнув Ділан. — Доброго ранку, точніше дня. Вже пів на другу, ти була така виснажена і я не схотів тебе будити. Тобі снилися кошмари. Я намагався допомогти. Як ти себе почуваєш?
— Я… — потираючи очі, я підвелася на лікті. Ділан сидів на софі та, мабуть, щось читав поки я спала. — Я не знаю…
Після сну я почувала себе набагато краще. Але мною опанувало шалене бажання негайно одягнути каблучку. Я тільки вагалася, розповідати чаклунові про сон чи не варто.
Хлопець відклав книгу та усівся поруч зі мною. Він дбайливо посміхнувся та прибрав мені за вухо волосся, що вибилося.
— Енжела, це ж я. Я з тобою. Я завжди на твоєму боці. Ти можеш мені довіряти.
Як йому вдалося прочитати мої думки? Чи все було написано у мене на обличчі? Та це не має значення.
— Я знаю... — прохрипіла я. — Подай, будь ласка, мені скриньку.
Хлопець простягнув мені бажаний предмет. Його погляд був дуже стривожений, проте він нічого не сказав. Я відкрила її. Глянула на Серце Атлантиди й потяглася до каблучки рукою.
— Ти впевнена? Тобі ж було… — намагався застерегти мене друг.
— Абсолютно, — твердо відповіла я, перериваючи стурбованого хлопця. — Все буде добре. Вір мені.
Я видихнула і взяла каблучку до рук. Одразу ж я відчула неймовірну міць і силу яку вона випромінювала. Обережно одягла її на палець. Каблучка замерехтіла, і камінчик, який прикрашав її, став яскравішим. Наче сила всього всесвіту була ув'язнена в цьому маленькому камінчику. Я відчувала її, я бачила як вона жила в цьому мерехтінні. І це заворожувало.
— Це... це приголомшливо... Воно живе. Але як? — Вражено запитав хлопець.
І я розповіла Ділану весь свій сон, чи не сон. Не знаю. Він був дуже вражений. Він то й робив, що крадькома поглядав то на мене, то на каблучку.
— Неймовірно... — все ніяк не переставав дивуватися чаклун. — Отже, це дійсно і є Серце Атлантиди. Могутніший артефакт філігранно влаштувався на твоєму витонченому пальчику.
Я боязко захихотіла.
— Я збережу твій секрет. Обіцяю. Я розумію, як це важливо. — Твердо промовив мій найкращий друг. І я не сумнівалася в щирості його обіцянки.
Якийсь час ми ще бурхливо обговорювали все, що сталося. Ділан показав мені напис на звороті фотокартки моїх батьків, якого я не помітила вночі.
"Dum spiro, spero - поки дихаю сподіваюся."
Я знову відчула всепоглинальну тугу, але мені вже було трохи легше. Я знала, що мама знайшла спокій. І я ясно відчувала виняткову міць Серця, і безперечно точно розуміла як цим скористаюся. Я все ж таки на половину благородний і чистий Альв, а на другу Донім. І моя друга половина прагне помсти.
Зрештою, мені необхідно було побути наодинці. Все це добре обміркувати та переварити. Ділан тактовно залишив мене, обіцяючи прийти при першій необхідності. Так і пройшов цілий вечір та більша частина ночі. З першими променями ранкового сонця я здалася в полон царству Морфея.
