Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Я у захваті! — Голосно заверещала вовчиця, розкинувши руки та кружляючи на місці. — Я завжди мріяла відвідати Аюнтаменто, але мій тато занадто сильно мене оберігав. Він вважає, що тут повно, цитую: спокус і неприємностей, молодій вовчиці не місце в цьому вулику вседозволеності. Якось так. — Знітившись завершила вона.
Ми з чаклуном одночасно зареготали до сліз з очей. Ці слова, величезні довірливі та захопливі очі, розгублений вираз обличчя – це все у купі шалений коктейль емоцій. Сібіл не образилася, навпаки, вона приєдналася до нас. В такому піднесеному настрої ми попрямували в пошуках місця де можна підкріпитися.
Ми розташувалися на літньому майданчику одного затишного ресторанчика. Ділан сказав, що це одне з його найулюбленіших місць. Хлопець народився і виріс у цьому дивовижному місці, і тут ми з Сібіл йому по-доброму заздрили. Він, також, допоміг нам визначитися з вибором страв. Їжа та напої виявилися надзвичайними. Смачніше за це я в житті нічого не їла. М'ясо тануло у роті, а поєднання соусу з хрусткою зеленню, невідомого мені походження, створювали феєрверки моїм смаковим рецепторам.
Насолоджуючись приємною компанією, смачною їжею, надзвичайним краєвидом та теплими променями сонця, я замислилася. Цікавий чоловік, тато у Сібіл. Я вже знала, що він Альфа їхньої зграї, але мені здавався дивним його підхід до виховання дітей. Сібіл – скромне, незмірно вразливе дівчисько, котре вирвалося з-під опіки грізного батька Альфи, а Скай... Скай нахабний, самовпевнений вовк, що знає собі ціну та бере все, що забажає. Напевно таким і повинен бути майбутній ватажок.
— Я ще сходжу за кавою, кому замовити? — Підіймаючись зі зручного крісла, запитала я.
— Мабуть, мені ще одну філіжанку чорного, — одізвався Ділан, ліниво потягуючись на сонечку, що котилося по небосхилі до заходу.
— А мені фрапе, будь ласка, — доїдаючи десерт, додала Сібіл.
Підморгуючи друзям із посмішкою на обличчі, я вирушила на пошуки офіціанта. Ех… мені б такий метаболізм, як у подруги.
Зробивши додаткове замовлення та повертаючись до нашого столика, я зіткнулася з чоловіком. Він налетів на мене, засунув мені до рук якийсь папірець та зашепотів щось дивлячись прямо в очі.
— Вибачте... я не розумію Вас, що Ви… — почала я перепрошувати.
Його зіниці розширилися від подиву, більше нічого не сказавши він поспішно зник, не залишивши сліду. А я нічого не розуміючи повернулася до друзів та всілася на своє місце.
— Щось сталося? Ти якась стривожена. — Підмітив чаклун.
— Ні… просто той чоловік… якийсь дивний… — розгублено відповіла я.
— Що за чоловік? — Пожвавішала дівчина, загадково посміхаючись. — Ти собі що, вже й хлопця надивилася? — Сібіл весело підморгнула, а я у відповідь скептично пирхнула та закотила очі. Ділан, здається, напружився.
— Та ні! Чоловік налетів на мене, всунув у руку ось це і, здається, говорив до мене латиною, але це не точно.
Ділан зацікавлено виструнчився, взяв із моїх рук складений аркуш паперу, розгорнув його й зблід. У його очах відбився жах, він одразу спробував це приховати, але я встигла помітити.
— Що конкретно він сказав тобі? — Злегка тремтячим від хвилювання голосом, спитав зеленоокий шатен.
— Я ж вже сказала. Я не зрозуміла. — Роздратовано відповіла другу, у якого різко змінився настрій.
— Нам терміново потрібно в Академію.
