Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ділан, ти поясниш, зрештою, що трапилося?! — Обурено запитала я друга.

Хлопець дуже швидко розрахувався, і ми стрімко пішли до автівки. Він вдав, ніби все добре і нічого дивного в його поведінці немає, проте я відчувала, в якій напрузі він перебував.

— Нічого, — удавано розслаблено відповів чаклун. — Просто я дещо забув. От і все.

— Я не вірю тобі! — Я тупнула ногою, мов маленька капризна дівчинка. Смішно, але це подіяло, Ділан зупинився та докірливо глянув на мене. — Що за символ намальований на тому папірці? Що це все означає? — Пошепки запитала.

— Ен, я не розумію про що ти, — знову відмахнувся зеленоокий.

Я застигла на місці не в змозі зробити крок. Він, що знущається з мене? Чому він не каже правди? Може це через присутність Сібіл? Я нервово шукала виправдання поведінці друга.

Ми мовчки дійшли до автівки, і так само мовчки доїхали до Академії. В салоні повисла сильна напруга, проте ніхто не прагнув її розвіяти. Приїхавши, ми вийшли з машини, Ділан швидко попрощався з нами та пішов.

— Може, це був якийсь магічний підкат до тебе, а Ділан приревнував? — Припустила подруга, коли ми залишилися удвох. Сібіл взагалі нітрохи не напружувалася через дивну поведінку чаклуна.

— Абсолютно точно, ні. Ми з ним просто друзі. — Втомлено одізвалась я. — Скільки разів тобі потрібно це повторювати?!

— Ага, звичайно! — Вигукнула вовчиця, та закотила свої величезно-виразні очі. — Я бачу як він зітхає дивлячись на тебе, і слинку пускає... Друзі вони…

Мої щоки запалахкотіли червоними вогняними спалахами, ніби багаття під час святкування. Мені було вдвічі ніяково та соромно, адже Сібіл не знає, що я сплю з її братом.

— Сібіл, годі. Ми друзі. Якщо хочеш, можеш сама з ним замутити.

— Я... ем... Мабуть, пас. — Зашарілася дівчина, її щоки залилися легким рум'янцем. 

Я здивовано та запитливо подивилася на подругу. Завжди зухвале дівчисько, у серцевих справах, зараз зніяковіло.

— Що? Я не хочу лізти у вашу ДРУЖБУ. — Спробувала віджартуватися вона, але мене це не переконало.

Добре, зараз я удам, що повірила, але потім витрушу з неї всю правду.

Життя тривало, час плинув. Ділан так і не з'ясував зі мною ситуацію, він продовжував стверджувати, що все гаразд. Хоча я бачила, за його поведінкою, що це зовсім не так.

Навчання продовжувалося. На заняттях з бойових мистецтв я робила успіхи, моє дитяче захоплення айкідо допомогло мені розвинути вміння і здібності, які я успішно використовувала на уроках. Я навіть попросила Семюеля позайматися зі мною індивідуально, задля досягнення ще більших успіхів. Все йшло добре, за винятком занять у професора Роджерса, там було все без змін. Навіть Серце Атлантиди, що завжди було зі мною на пальці, ані трішечки не допомагало мені. І мене це дуже пригнічувало.

Одного дня після занять я сиділа на задньому дворі, виконуючи домашні завдання.

Багато адептів, розбившись на групки, розташувалися на газоні, займаючись своїми справами. А я, як зазвичай, сиділа сама. Сібіл – спірит, і в неї були свої справи та потреби пов'язані з її походженням. Дуже часто їй доводилося проводити час з іншими перевертнями. А я відьма. Проте я не відвідувала заняття з магічних дисциплін разом з усіма, і це зробило мене ізгоєм. Інші першорічники вже пустили чутки, і більшість адептів вважали мене за браковану, та цуралися мене. І в чомусь вони виявилися праві. Але на загальному тлі мене це абсолютно не бентежило. Мені навіть подобалося моє відчуження. 

Щоночі я засинала в надії поговорити з Аделаїдою, але вона більше не закликала мене до Дзеркала Душі. А мені треба було зрозуміти, що робити далі. І поки відповідей не було, я вирішила зосередитися на своєму основному плані: підготуватися, знайти вбивцю і помститися. Жага помсти затьмарювала всі мої емоції. Як можна було вбити людей через цю дрібничку у мене на пальчику? Я роздратовано скосила очі собі на руку.

— Привіт, Ен. Як ти? — Пролунав знайомий, безтурботний голос у мене над вухом.

— Які люди… — максимально холодно, не відриваючи очей від книги, сказала я. 

Я таїла образу на чаклуна. Я довірила йому найстрашнішу таємницю, а він так зі мною… 

— В мене ідея. Ходімо. — Він абсолютно незворушливо почав прибирати мої речі, та намагався допомогти мені підвестися. 

— Нікуди я з тобою не піду! Я зайнята. — Я обурено висмикнула свої речі з лаписьк чаклуна.

— Енжела, не будь дитиною, пішли, — не чекаючи моєї відповіді, хлопець узяв мене за руку і потяг. 

Невдоволено, але мовчки я піддалася його пориву, адже не хотіла привертати непотрібну увагу до наших персон. Але було вже запізно. Йдучи з двору, я помітила блакитні очі, що палко дивилися на мене. Скай.

Ми увійшли до саду. Ділан, не промовивши жодного слова, привів мене до старого фонтану.

— Ділан, що ми тут забули? — Врешті не витримала та запитала я.

— Хочу поговорити з тобою.

— То кажи!

— Хвилинку.

Хлопець узяв мене за руки, я хотіла вивільнитися, але він так глянув, що в мене морозець пройшов шкірою та волоски встали дибки. Він уважно подивився мені в очі й щось сказав, самими губами. Сильний порив вітру закружляв довкола нас. Я, нічого не розуміючи завертіла головою, навколо нас утворилося щось на кшталт мерехтливого купола. Купол був неймовірно красивий, він переливався і виблискував.

— Тепер можна без остраху говорити, — вимовив задоволений собою чаклун. —  Вивчив нещодавно нове закляття. Це від сторонніх вух. Дія, звичайно, не довга, проте дуже ефективна. — Він обвів поглядом своє творіння.

— Це так гарно… — з захопленням прошепотіла.

Я заворожено доторкнулася до стін купола. У місцях моїх дотиків по стінах пішли маленькі хвилі, ніби від камінця кинутого у воду. Хлопець усміхнувся.

— Пограймо в одну гру? — Запропонував він.

— Гру? — Я перевела на нього здивований погляд.

— Так. Ось. — Він простяг мені маленький м'ячик. Я запитливо вигнула брову. Він точно знущається та не поважає моїх почуттів! Але не дивлячись на мій яскраво виразний вираз обличчя, він продовжив. — Це дуже проста дитяча гра. Я підкидаю м'ячик, і ми за допомогою магії перекидатимемо його.