Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ха-ха! Дуже смішно, Ділане. — Я ображено склала руки на грудях. 

Здається, він сильно задів мене своєю пропозицією. Я не очікувала такого від нього, це було зовсім несподівано та неприємно. В мене затремтіли губи. Будь-якої миті я готова була розревітися.

— Я серйозно, — хлопець дуже суворо подивився на мене.

— Ділан, я не вмію! — В серцях вигукнула я, а потім більш спокійніше додала: — та й мені не можна навіть пробувати чаклувати поза стінами кабінету твого брата.

— Я прошу, не продовжуй. Знаєш скільки правил ми порушили разом з тим бовдуром?! — Пирхнув чаклун. — Його улюблена фразочка: не вийшовши за межі дозволеного, не побачиш своїх можливостей у повному обсязі. Ну ж бо, янголятко, тільки спробуймо.

— А якщо щось трапиться? — Задала я логічне запитання.

Хлопець показово м'яко посміхнувся, але я помітила як сіпнулося у нього око в спробі закотитися.

— Не хвилюйся, це потужний бар'єр, — чаклун вказав на купол навколо нас.

— А як же ти? Ти в куполі! Я можу нашкодити тобі, оскільки не знаю, на що здатна.

Я щиро хвилювалася за хлопця. Навіть моя образа на нього відійшла на другий план. Він пильно подивився мені в очі, мило посміхнувся, та кінчиками своїх пальців погладив мою щоку.

— Все буде добре. Довірся мені. — Впевнено вимовив чаклун. 

Я нервово сковтнула та глибоко видихнула. Чомусь я цілковито довіряла цьому хлопцю. І зараз мене не мучили сумніви, скоріше особиста невпевненість.

— Це просто гра. Не думай ні про що. Розслабся. Ніхто нічого від тебе не очікує. Давай просто спробуємо повеселитися.

Ділан грайливо підморгнув та підкинув маленький, сріблястий м'ячик у повітря.

— Слідкуй за ним. Спробуй забрати його в мене. Звісно, ​​без допомоги рук. — Розвеселився від свого жарту він.

Але мені було не до жартів. М'ячик кружляв навколо мене, а я уважно стежила за кожним його рухом. Я була максимально зібрана і зосереджена.

— Розслабся, янголятко, — проворкував Ділан.

М'ячик легенько клацнув мені по кінчику носа. Хлопець дзвінко розреготався від своєї витівки. А я різко перехопила м'яч рукою.

— Він... такий легенький, немов пір'їнка… — здивувалася я. 

Здається, що м'ячик виглядає значно важчим, ніж насправді. Для Ділана магія повітря відчувалась забавою, бо він був стихійником з дуже сильним особистим резервом. Магія повітря і вогню були його стихіями, а ще він був заклинателем, що було рідкістю серед магічної спільноти. Тільки обдаровані сильним Даром маги володіли декількома силами. Загалом це розповсюджувалося серед чистокровних сімей. А у Ділана була надзвичайно обдарована сім'я. 

— Це так. А тепер поверни м'яч у гру.

Я посміхнулася, підкинула м'ячик і він знову запарив. Це починає мені все більше подобатися та бавити. Ми вляглися на траву, Ділан кружляв мʼячик в повітрі, а я дивилася на нього і сміялася. Я відчула неймовірну легкість та безтурботність. 

Я уважно стежила за сріблястим предметом, і мені до шаленства захотілося самій підкинути його. І… одної миті м'ячик різко злетів до самої верхньої точки купола. Чаклун підвівся на лікті та глянув на мене. Його очі блищали захопленням, а я не зрозуміла, від чого він так розплився усмішкою та витріщається на мене.

Боковим зором я помітила, як м'ячик стрімко летить вниз, прямісінько на обличчя. Я злякалася. Замружилася, в очікуванні удару. Нічого, удару не відбулося.Боягузливо розліпивши одне око, побачила, як м'ячик завис у повітрі в парі сантиметрів від мого обличчя.

— Ділан, це не смішно! Забери його. — Невдоволено фиркнула я.

Хлопець, прийнявши сидяче становище, продовжував дивитися на мене та посміхатися.

— А це і не я. Це все ти, янголятко.

— Я!?

І м'ячик упав прямо мені у праве око.

— Ай! — Скрикнула я, тримаючись за око.

— Ахахаха. Ти це змогла! Ти спромоглася! Я знав! Я вірив у тебе! — Захоплено кричав чаклун, що накинувся на мене з обіймами.

Він підскочив на ноги, підняв мене і почав кружляти. А я оторопіла. Я не могла зрозуміти, що сталося.

Я змусила м'яч злетіти? Я?! Не може такого бути…

Мені знадобився якийсь час для усвідомлення того що сталося. Здивування і тривога змінилися диким захопленням і неймовірним полегшенням, що переходить у чисте блаженство.

— Ще! Я хочу ще! — Плескаючи в долоні, затупцювала я на одному місці.

Хлопець знову розреготався та потяг мене за собою. Ми всілися на газон, й почали весело перекидатися м'ячиком.

— Ділан... я не вірю, що це я... Це... це... неможливо… — Зітхнула я, не перестаючи неймовірно широко посміхатися.

— Ти достобіса чарівна.

Гра виявилася дуже веселою, головною метою було відвоювати контроль над м'ячиком. Це нагадувало уявне перетягування каната. Звичайно ж, Ділан мені піддавався, а я і не була проти, я дуже забавлялася.

Я не усвідомлювала, як саме я це роблю. Я не намагалася напружитись, уявити, відчути та замислитися. Навпаки, я віддалася почуттям безтурботності та легкості. Магія сама собою просто йшла від серця.

Через деякий час я відчула легку втому, і Ділан це помітив. Він обережно зиркнув на каблучку.

— Енжела, ем... може буде краще надійно сховати Серце, і не носити його так відкрито... Це небезпечно.

Я помітила, що кожного разу, коли я застосовувала Дар, камінчик у Серці Атлантиди ставав яскравішим і починав переливатися.

— Ні, — суворо відрізала я. — Аделаїда чітко дала мені зрозуміти, що доки я приймаю його, і воно і я в безпеці. Тим більше ніхто не знає, що це таке. Нехай всі вважають, що це просто якийсь амулет.

— Але, Ен...

— Ділан! Я знаю, що так правильно. — Твердо запевнила я друга. В цьому питанні я була сповнена рішучості. — Серце Атлантиди в безпеці доки знаходиться у мене на пальці, а не замкнено в якійсь схованці. Було б це не так, Аделаїда не наказала б його прийняти. Я відчуваю гармонію із ним. Все життя мене щось мучило! Мої сни та біль, що я відчувала... це Серце волочило до мене. А зараз все на своєму місці, все саме так, як і має бути.