Серце Атлантиди - Аврора Лав

Морозні мурашки пробігли спиною, на руках волоски встали дибки. Відчуваю на собі чийсь пронизливий погляд. Повертаю голову у бік прірви та не можу втримати судомне зітхання. Але як? Єдине питання боляче б'ється у скронях. Шокованими очима я дивлюся на невідому дівчину в білій сукні. В неї дуже світлі, навіть лячно білі зіниці, на лобі мерехтить та підсвічується якийсь символ. Вона просто ширяє в повітрі над безоднею. Я розумію, що я уві сні, проте то навіть для снів занадто.

— Мене звуть, Аделаїда. Я Берегиня Дзеркала Душі. — Різким, дзвінким, але водночас м'яким голосом, озвалася незнайомка.

— Я… — пискнула я від переляку, здається я навіть трішки підплигнула від неочікуваності.

— Я знаю хто ти. Ти донька Аріелли, Берегині Серця Атлантиди. — Продовжила літаюча дівчина, не звертаючи уваги на мою реакцію.

— Але як? Де я? — Озирнулася я довкола.

Мені було лячно дивитися на дівчину. Її зовнішній вигляд приголомшував. Світлі зіниці та символ, що світився, одночасно і приковували погляд і заставляли відвести очі.

— Фізично ти спиш, а ментально ми знаходимося в Печері Мар. Я відчула твою душу і покликала її. — Незворушливо відповіла Берегиня Дзеркала Душі, що б то не було.

— Я... Я не розумію...

— Я знаю, ти знайшла його, — її тон пробирав до самісіньких кісток. Я обійняла себе за плечі намагаючись приховати тремтіння, і холод тут був ні до чого. — Все твоє життя я намагалася зв'язатися з тобою, вести тебе, але ти відчайдушно чинила опір.

— Мої сни... — прошепотіла я. Усвідомлення прийшло до мене само собою, ніби це було очевидним, і я вже це знала.

— Непотрібно противитися призначенню. У Серця Атлантиди має бути Вартовий, і тепер це ти. Це твоя доля.

— Я? — Хрипко, ледь здрібнілим від хвилювання голосом, прошепотіла я.

Я була збентежена, я не розуміла, що відбувається. Це все мені сниться? Чи може…?

— Саме ти, дитя, — жінка говорила так спокійно і незворушно, а я відчувала, як паніка починає мене опановувати. — Душа Аріелли знайшла спокій у Живій Воді, тепер вона частина нас усіх, вона з предками. А на твої плечі лягла доля Берегині.

— Але я всього лише людина...

— Це не так. І ми обидві про це знаємо. Ти Альв, хоч і наполовину. — Приголомшила мене жінка.

— Я не хочу цього. Я не зможу! — Я протестуючи почала хитати головою, інстинктивно роблячи маленький крок назад.

— Твоя мати знала, що ти впораєшся. Вона знає, що тобі це під силу.

— Знає? Тобто..?

— Так. Я відчуваю її душу, як і твою.

— Але...

— Ти Берегиня Серця Атлантиди, і це не змінити. Ти можеш прийняти це, чи далі продовжувати тікати від своєї долі. Вирішувати тобі.

Я застигла на місці, намагаючись осмислити отриману інформацію, не знаючи що робити далі. Мій розум відмовляється сприймати те, що відбувається, тому я все ще не могла повірити у це. Все здавалося таким нереальним.

Тим часом дівчина мовчки почала крокувати повітрям у напрямку кам'яного джерела. Від кожного її кроку в повітрі з'являлися ледь вловні спалахи м'якого світла. Все це неймовірно заворожувало та лякало одночасно. Вона буквально йшла по повітрю!

— Біль, що ти відчуваєш – це твоє зречення себе. Прийми себе. Прийми свою сутність. Прийми свою силу. Приборкай біль, підкоривши собі силу.

— Але як? — З надією я подивилася на Аделаїду. — Ти мені допоможеш?

— Я зроблю все, що в моїх силах. — Її м'яка відповідь не додала мені впевненості.

Рішення було очевидним. Я навіть в думках не розглядала шляху відмови. Я Альв. Мої батьки вірили у мене. Однак чи вистачить мені сил?

— Ми зараз в Альвхеймі, адже так? — Запитала я, щоб хоч якось відволіктися та зібратися духом.

— Не зовсім. Дзеркало Душі – це вимір між світами, фізично тут знаходитися неможливо. Тільки твоя душа тут. Я лише можу закликати сюди чисті души. — Пояснила мені Аделаїда. — Підійди. Підійди до Дзеркала Душі. Поринь у Живу Воду. Пізнай себе. Ти гідна.

— Але я…

— Ти сильна. Ти впораєшся.

Я як зачарована, до кінця не усвідомлюючи, що роблю, почала йти до джерела. Це було щось на кшталт кам'яної неглибокої чаші. Тонка стежка, що вела до джерела закінчувалася величезною рукою, котра тримає те саме Дзеркало Душі, яке немов левітує над прірвою. Широкі борти утворюють нерівне коло, на них стоячи на стовпах по периметру височили величні скульптури шістьох жінок. Всі вони були розкішні та витонченні, їхнє убрання нагадувало сукню Аделаїди. Мармурові скульптури були ідеальними, немов самі богині споглядають у Дзеркало Душі.

Дрібне каміння, під моїми босими ногами, з відлунням зривалося в бездонну прірву. Мене щось вело, чи хтось. Я достеменно знала, що саме мені потрібно робити. Дійшовши до Дзеркала Душі, я перелізла через кам'яний борт і ступила в холодні джерела Живої Води. Повільним кроком я стала рівно посередині вмістилища. Різко обернулася. Аделаїда опинилася в мене за спиною.

— Візьми його, — скомандувала Берегиня.

Я запитливо подивилася на молоду загадкову жінку, вона мовчала. Вона була дуже вродливою. М'які риси обличчя, великі очі, пухкі губи, невеликий прямий ніс, через химерну зачіску виглядали загострені акуратні вушка (як в ельфів з казок – посміхнулася я своїм думкам). Зблизька я змогла краще її розгледіти. Дивлячись на неї я зловила себе на думці, що мене більше не бентежать ані її специфічні очі, ані татуювання на лобі. Вона не кліпаючи дивилася у водну гладь. Я простежила за її поглядом, біля моїх ніг, на самому дні, щось мерехтіло.

Це кільце! Проскочила єдина думка в моїй голові. Я повільно нахилилася, поринаючи у воду. Як тільки мої пальці зіткнулися з мерехтливим предметом, неймовірна хвиля болю пройшла моїм тілом. Я різко випросталась та закричала.

— Візьми його! — Твердо звеліла Аделаїда.

Сльози водоспадом покотилися з моїх очей, я була не в змозі стримати їх.

— Мені боляче…