Серце Атлантиди - Аврора Лав

Не чекаючи відповіді від управительки, хлопець потягнув мене за собою. Моєї кімнати ми дісталися дуже швидко, та мовчки. Увійшовши всередину, хлопець одразу простягнув мені баночку й став стягувати з себе кофту.

— Допоможеш?

— З... звичайно, — заїкаючись промимрила я. 

Я не хотіла обговорювати те, що сталося в коридорі, мабуть, Ділан також. Я забрала з його рук ліки та почала обережно покривати їми його страшні магічні опіки. Хлопець трохи тремтів і шипів крізь міцно затиснуті зуби, коли я торкалася його ран.

— Готово, тепер давай долоню, — хрипким голосом розпорядилася я. 

Мене все ще било нервове тремтіння від подій пережитих пару хвилин тому. Я ніжно помазала його руку. Не підводячи очей я відчувала його пронизливий погляд на собі.

— Ен, там у коридорі...

— Я знаю. Ти вдав, ніби ми пара. Я розумію, це було необхідно. Нас мало не зловили.

— Так я…

— Все добре. Ділан, ми друзі. Я все розумію... Як твої опіки, коли подіють ліки? — Запитала я, уважно розглядаючи, що завгодно, аби не дивитися хлопцю в очі, пробуючи змінити тему.

Я не хотіла обмірковувати те, що сталося. Я не знаю, що я відчула. Я не хотіла це знати. Ми друзі. Я вирішила все, і не збиралася нічого змінювати в наших стосунках.

— Вже, — тяжко видихнув чаклун, надівши своє худі, та доброзичливо мені усміхнувся. — Вже пізно, я напевно піду. Давай завтра вдень прочитаємо напис?

— Ні. Якщо ти не проти, я б хотіла сьогодні.

— Добре.

Ми зручно вмостилися на ліжку. Я дістала скриньку та книгу. Почала гортати старовинні сторінки, нічого не розуміючи. Ділан помітив це і посміхнувся.

— Давай допоможу, — він взяв зі столу блокнот та олівець. — Це дуже складна мова. Доведеться повозитися.

Довгий час чаклун дивився то на скриньку, то в книгу, щось виписував у блокнот, потім закреслював. Періодично він невдоволено хмикав або схвально хитав головою. Через 40 хвилин він задоволено відкинувся на спинку ліжка, й простяг мені блокнот.

— Ось тримай, — з нотками неприхованої гордості повідомив мій рятівник.

Я уважно прочитала напис: "Gnothi seauton".

— Що це?

— Це латина, — хмикнув Ділан, та зробив ТАКИЙ вираз обличчя, мов це очевидне.

Я запитливо зігнула брову, сподіваючись на відповідь. Зарозумілий гад!

— Серйозно? Ти не знаєш латини? Це ж ази, Енжела. Вся магія будується цією мовою після заборони альвхеймської. — Повчальним тоном обізвався чаклун. Він весь підібрався та насупився.

— Ой, вибачте, великий та могутній хвалько, що ні в школі, ні в коледжі ми не вчили латинської мови, а вдома я якось захоплювалася чимось іншим! — В'їдливо процідила я.

— Добре-добре, — розслабився і посміхнувся зеленоокий. — Ти все згодом надолужиш у Квік. А поки що у тебе є я. — Він грайливо клацнув мене по кінчику носа. — Це перекладається як “пізнай самого себе”.

— Пізнай самого себе, — прошепотіла я повторюючи його слова. — І що тепер?

— Без поняття.

Я покрутила скриньку, погладила ледве помітний напис. Нічого не відбувалося.

— В мене з'явилася  ідея, — за кільки хвилин одізвався хлопець. —  Візьми її в руки, заплющ очі та вимови написане.

Я слухняно виповнила запропоноване. Мені страшенно подобалася ця риса характеру друга, він невтомний генератор ідей.

— Пізнай самого себе, — чітко промовила я.

Нічого. Жодних змін.

— А латиною? — запропонував нову ідею мій генератор.

— Gnothi seauton, — я слухняно виконала і це.

Знову нічого. Я спробувала ще пару разів різними мовами, і нічогісінько. На деякий час кімната понурила у гнітючу тишу.

— Точно! Альвхеймською! Звичайно ж! — Бадьоро вигукнув хлопець. Чим мене налякав, я від несподіванки майже підстрибнула.

Він ще 10 хвилин повозився з книгою та блокнотом, і простяг мені написану транскрипцію.

— От, читай.

Я слухняно взяла листок, прочитала про себе, заплющила очі й спробувала вимовити слова вголос. Я відчула якесь тепло і ледве вловну вібрацію. Розплющивши очі, я побачила, що напис почав підсвічуватись, але щось заважало скриньці відкритися.

— Неймовірно… — чаклун дивився на мене затамувавши подих. Через кілька секунд усе припинилося. — Спробуй ще раз.

Я спробувала. Один раз, другий, третій... шостий. Все залишалося без змін, я відчувала як скринька піддається, проте чогось не вистачає. Але чого саме?

— Скриньку передала тобі мама... Вона мусила бути впевнена, що саме ти її відкриєш. —  Ходив по кімнаті та розмірковував схвильований чаклун. — А може... магія крові? Чи можна твій палець?

Я погоджуючись кивнула. Хіба ми маємо безліч варіантів? Хлопець м'яко взяв мою руку.

— Є щось гостре? — запитав він озираючись довкола.

— Брошка підійде? Там на столику серед прикрас. — Махнула я у відповідному напрямку.

Він швидко знайшов потрібну прикрасу, наблизився до мене і легенько вколов подушечку вказівного пальця. Виступила маленька краплина крові. Ділан взяв мій палець і приклав його до скриньки, розмазуючи кров по напису. Я скривилася.

— А тепер кажи, — із передчуттям у голосі скомандував чаклун.

Я заговорила. Розплющивши очі я побачила як скринька сильно вібрує, і ніби відкривається. Я обережно торкнулася її. Кришка відчинилася. Всередині на чорній оксамитовій подушечці лежало кільце.

Несвідомо я потяглася до нього рукою. Тільки но я доторкнулася до кільця, як відчула потужний розряд струму. Рука нестерпно заболіла. В очах попливло. Я зомліла поринаючи в темряву.

З усіх боків, в далечі, мене оточують величезні блакитні скелі, з хитросплетеними водоспадами, що дивовижно спадають з них. Я стою боса, в легкій сукні, посеред площі. Холодна бруківка обпалює ступні. Пекучий біль розпливається венами. Холодний вітер обпалює шкіру. Дивлюся на свою руку, в ній кільце. Воно пульсує блакитним свіченням. Різкий біль пронизує долоню, кільце нестерпно опалює плоть, наче розпечена лава з самого жерла вулкана. Я силоміць стискаю його у кулаку. Заплющую очі. Чую шепіт: