Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Куди далі? — Тихо прошепотіла я.

Хлопець скептично вигнув брову та подивився на мене іронічним поглядом.

— Ну, це ж твій план, янголятко. Ти й скажи.

— Ділане! — Я легенько шльопнула його по грудях, зовсім не подумавши про його опіки. Він тихо зашипів. — Ой, вибач! — Зойкнула та збентежено забелькотіла я.

— Добре, пішли, ходяче лихо. Тільки тихо.

Ділан взяв мене за руку і повів до якихось дверей. Він смикнув за ручку, та виявилася закритою. Чаклун, прикривши очі, приклав свою неушкоджену долоню, за пару миттєвостей щось клацнуло і двері піддалися та відчинилися. Ми мовчки зайшли всередину.

Ми потрапили у порожнє невелике приміщення, що нагадувало приймальне відділення лікарні. Пройшовши через кімнату, ми ввійшли в ще одні двері. Опинившись у вузькому коридорі Ділан замислився, але вже за мить впевнено потягнув мене за собою. Пройшовши повз кілька дверей, ми зупинилися біля потрібної. Ділан, як і раніше, за допомогою магії відкрив її. Ми увійшли всередину. Це було щось на кшталт складу. Біля стін стояли шафи та стелажі заставлені баночками та коробочками.

Нам пощастило, що вночі ніхто не чергував та не охороняв ці приміщення. І знань мого обдарованого друга достатньо аби пробратися сюди непоміченими. Вдень такий би фокус точно не вийшов, бо тут скрізь вештаються цілителі.

Хлопець підійшов до невеликого столика, на якому лежала стопка журналів, він швидко переглянув їхні назви. Відкривши пару ящиків, з шафи, що стояла поряд, він почав шукати назву потрібного журналу.

— Що ми шукаємо? — пошепки поцікавилася я.

— Я занадто слабкий, ці двері були добре запечатані, закляття спустошило майже весь мій резерв, тож доведеться шукати вручну. — Також пошепки почав роз'яснювати чаклун. — Ось тримай. Шукай будь-що де згадується вербена. — Він простяг мені стос журналів, вони виявилися картотекою.

— Добре, — з ентузіазмом прийнялася я до справи. — А що таке вербена?

Мене страшенно дратувала моя необізнаність магічного світу. Я розуміла, що я не знала більшості навіть елементарних речей, але заповнити пробіли в знаннях, у мене просто фізично не вистачало часу. Хлопець підійшов до стелажів та почав уважно читати написи на них.

— Це рослина така, — знову став пояснювати він. Ділан жодного разу не дратувався пояснюючи мені різні речі, і це мене дуже захоплювало в ньому. Адже я так точно не змогла б. — Вона вважається святою, дуже потужна та рідкісна. Для Донімів вона використовується, як ліки з сильними властивостями або, як природний посилювач в артефактиці. А для Кондемів вона є дуже небезпечною, і навіть смертельною.

Я уважно переглядала журнали, шукаючи потрібне мені слово. Дуже цікава рослина… одних лікує, других вбиває.

— Знайшла! — скрикнула я, і одразу заплющила очі. 

Я завжди так робила, коли була винна у чомусь. Наприклад, коли я щось чіпляла і воно падало, то замість того, щоб намагатися впіймати предмет, я просто заплющувала очі й чекала. Тож скрикнула я занадто голосно, я зовсім забула, що ми вдерлися під покровом ночі на склад із ліками та зіллями, та намагаємося викрасти одне з них. Ділан грізно шикнув на мене і підійшов. Він швидко пройшовся очима по тій сторінці, що я йому показала, потім підійшов до потрібного стелажу, відкрив ящик та дістав невелику баночку.

— Док, одразу помітить пропажу, — задумливо розмірковував хлопець, вертячи в руці потрібну мазь.

— Може, зараз підмінимо, а потім що-небудь вигадаємо? 

Невинно ляскаючи віями, я простягла йому порожню баночку, яку взяла на столі.

— А ти профі. Не вперше доводиться кудись вдиратися та щось красти? — Глузливо посміхнувся чаклун.

— Була справа, — щиросердно зізналася я. — Якось в школі ми з Мег діставали відповіді на тести з вчительської. Тож моє відмінно з економіки у випускному класі не зовсім коректне. 

Пошепки розповідала я історію із минулого життя. Відчуття, що то було не зі мною… Хлопець уважно слухав та красно усміхався, перекладаючи вміст з однієї баночки в іншу.

— Все готово, — завершив Ділан, ховаючи пусту баночку якомога далі у відповідній шухляді. — Завтра я попрошу Вільяма допомогти мені зварити мазь, а потім поверну її на місце. Ходімо злодюжка.

Ми прибрали сліди нашого перебування та крадькома пішли геть. Виходячи з лікарняного крила чаклун прошепотів:

— Сподіваюся док нічого не помітить, не хочу накликати біду на якогось адепта цілителя.

Завернувши за ріг, ми почули кроки. Ділан швидко притис мене своїм тілом до стіни, й схилився наді мною. Наші обличчя були дуже близько. Ми буквально дихали у губи один одному. Я чула кроки, що стрімко наближалися до нас. Ділан поклав одну руку мені на талію, а другу на шию. Ми обидва часто дихали, і його груди, що здіймалися, торкалися моїх. Відлуння кроків було дуже близько. Ділан, вичікуючи, вглядався в темряву, а потім схилився, вдаючи, що цілує мене. Насилу ледве торкаючись його губи обмилували мої. Я відчула його тверде бажання, що миттєво заворушилося.

— Що тут відбувається?! — Дзвінко та суворо запитала управителька, котра з'явилася перед нами. Точніше за спиною хлопця, котрий продовжував втискати мене в стіну. — Містере Роджерс, це Ви?

Ділан пильно подивився мені в очі, важко сковтнув та відсторонився. Обертаючись, він безтурботно глянув на жінку, що продовжувала стояти за його спиною, спопеляючи нас своїм чіпким поглядом.

— Добрий вечір, місіс Джефферсон. Пробачте, просто я... ми трохи захопилися. — Променисто посміхнувся чаклун переплітаючи наші пальці.

— Доброї ночі, молоді люди! Вже майже друга година ночі. Що ви робите так пізно у цих коридорах?! — Жінка сердито подивилася на мене. А я стояла приголомшена, нерухомо, мов колода. Я все ніяк не могла прийти до тями.

— О... вибачте, місіс Джефферсон. Ми просто трохи забулися, не помітили скільки часу... Самі розумієте – справа молода. — Хлопець кинув на мене лагідний погляд, взяв мою долоню у свою та ніжно поцілував. — Ми підемо. Добраніч.